Ландшафтознавство

У межах гомогенних геотопів відмінності між значеннями характеристик, що його описують, незначні, а територіальний розподіл цих значень має випадковий або принаймні нерегулярний характер. У клінальних геотопах ці значення можуть істотно відрізнятися, але вони змінюються у певному напрямку й при цьому їх різкої зміни (стрибка) у межах топу немає. Наприклад, клінальними часто є геотопи прямих довгих схилів, де вниз по схилу поступово зменшується потужність гумусованих горизонтів ґрунту, але точки стрибкоподібної зміни потужності знайти не можна. Геотопи, вкриті корінною природною рослинністю також часто клінальні, що пояснюється континуальним характером рослинного покриву. Клінальність гігроморфних геотопів зумовлена поступовою зміною глибини залягання ґрунтових вод, яка здебільшого закономірно змінюється у певному напрямі (найчастіше поступово збільшується від місцевого колектора до вододілу).

Як зазначалось вище, геотоп – термін, яким елементарна ділянка ландшафту позначається в середньоєвропейському ландшафтознавстві, а також у ландшафтній екології. Крім геотопів, тут прийнято виділяти й часткові (компонентні) топи – морфотопи (елементарні поверхні рельєфу), літотопи (ділянки, однорідні за поверхневими відкладами), гідротопи (за умовами зволоження), педотопи (за ґрунтом), фітотопи (за рослинністю), зоотопи (за тваринним населенням), кліматопи (з однаковим мікрокліматом). Просторові взаємодії між ними й утворюють геотоп (рис. 10).

Виділення геотопів за градієнтним критерієм також не позбавлене складнощів і вад. Висока просторова частота багатьох ознак ландшафту призводить до частої зміни їх градієнтів, так що однорідні ділянки, виділені строго за градієнтним критерієм, виявляються дуже малими за площею. Крім цього, практичне застосування градієнтного критерію можливе при наявності значного масиву емпіричних даних (точок опису, розташованих мало не в декількох метрах одна від одної). Одержання таких просторових даних для багатьох характеристик ландшафту можливе лише при проведенні спеціальних досліджень.

  

 

Слід зауважити, що, попри відмінності в критеріях, за якими виділяються фації та геотопи, у багатьох випадках їх контури збігаються. Це пов'язано з тим, що часто межі, вздовж яких певний геокомпонент змінюється стрибкоподібно (межі геотопу за градієнтним критерієм), водночас є й межами, які розділяють контури, які належать до двох різних класифікаційних підрозділів даного геокомпонента (межі фації за класифікаційним критерієм).

У ландшафтній екології також є уявлення про елементарну ділянку ландшафту. В цій науці ними розглядаються не тільки геотопи, але й інші території, однорідні за певними критеріями. Поширеним, наприклад, є розгляд як елементарних ділянок ландшафту окремих господарських угідь, елементарних водозборів, плям природної рослинності на тлі ріллі чи міської забудови тощо. Науково-географічному ландшафтознавству такий стиль розгляду територіального устрою ландшафту невластивий. 

 

 

Положення про те, що елементарні територіальні ділянки ландшафту слід об’єднувати у різні територіальні одиниці залежно від типу просторових зв’язків між ними запропонував Ю. Бяллович у 1938 р. Він вважав, що за зв’язністю цих ділянок фізичними потоками, їх можна об’єднувати в телепанхори, за повітряними потоками – у геопанхори, за міграційно-біотичними – у біопанхори, а за технічно зумовленими – у технопанхори. Отже, за Ю. Бялловичем, одну й ту саму територію можна поділити у ландшафтному відношенні чотирма різними способами.

Однак у післявоєнні роки домінуючим у науковому ландшафтознавстві стало уявлення про те, що ландшафт має одну територіальну структуру, яка визначається тяжінням одних геокомпонентів до інших (певного типу рослинних угруповань до певного типу ґрунту, певного типу ґрунту – до певного типу геологічних відкладів тощо). У тогочасному радянському ландшафтознавстві цій структурі надавалося генетико-еволюційного змісту, тобто вважалося, що структура ландшафту зумовлена генетичними відношеннями між фаціями, а всі інші типи відношень є частковим виявом генетичних і тому не потребують самостійного картографування (М. Солнцев, К. Геренчук, А. Ісаченко та ін.). Подібний принцип був прийнятий в німецькому (Г. Ріхтер, Й. Шмітхюзен, С. Шнайдер та ін.) і британському (К. Крістіан, Дж. Стюард та ін.) ландшафтознавстві 1960-1970-х рр., в якому, щоправда, цій структурі не надавали генетичного змісту, а визначальною вважали подібність ландшафтних комплексів різних рангів у субстанційному відношенні (за їх геокомпонентною структурою).

Ускладнення прикладних завдань ландшафтознавства 1970-1980-х рр. і поширення в ньому ідей теорії систем спричинили відхід від моноструктурного погляду на ландшафт і пошук різних форм структурної впорядкованості ландшафту. Було запропоновано чимало різних територіальних структур ландшафту – каскадні, парадинамічні і парагенетичні, векторні, нуклеарні тощо (М. Глазовська, Ф. Мільков, О. Ретеюм Г. Хаазе та ін.). Врешті утвердилось положення про територіальну поліструктурність ландшафту: територіальні одиниці ландшафту пов'язані між собою різними типами відносин, кожний з яких впорядковує їх у відповідну територіальну структуру.

Виявленням і картографуванням цих структур, їх аналізом за допомогою різних методів, зокрема математичних та геоінформаційних, займається хоричне ландшафтознавство. Якщо топічне ландшафтознавство своїм предметом має ландшафт як територіально недиференційоване ціле, то хоричне – ландшафт, як територіальну цілісність, яка має складний устрій.

Визнання принципу поліструктурності ландшафту поставило питання щодо визначення тих просторових відношень, які здатні сформувати характерну структуру ландшафту. Адже його фації (геотопи) пов’язані між собою безліччю відношень різної природи і залежно від них можна було б розрізнити дуже багато