Ландшафтознавство

Приклад карти генетико-морфологічної ЛТС наведено на рис. 13.

 

1 – основні поверхні вододільної рівнини середнього рівня, вирівнені і опуклі, слабко похилі, складені крупнопилуватими лесовидними суглинками, із чорноземами опідзоленими легкосуглинковими та темносірими лісовими легкосуглинковими грунтами, під свіжими дібровами; 2 – основні поверхні вододільної рівнини низького рівня, вирівнені, слабко похилі, складені крупнопилуватими лесовидними суглинками, із ясносірими та сірими лісовими легкосуглинковими грунтами, під свіжими дібровами; 3 – основні поверхні вододільної рівнини низького рівня, вирівнені, складені крупнопилуватими лесовидними суглинками, із ясносірими та сірими лісовими глеюватими легкосуглинковими грунтами, під вологими дібровами; 4 – схили вододільної рівнини (1-1, 5°), рівні, складені крупнопилуватими лесовидними суглинками, із ясносірими та сірими лісовими легкосуглинковими грунтами, під свіжими дібровами; 5 – привершинні водозбірні зниження, ввігнуті, вистелені делювіальними суглинками, із сірими лісовими та лучними глейовими легкосуглинковими грунтами, під вологими та сирими дібровами; 6 – улоговини зі спадистими (до 4-6°) схилами, в лесовидних суглинках, вистелені делювіальними суглинками, з лучними глеюватими та глейовими легкосуглинковими грунтами, під вологими та сирими дібровами; 7 – дюни із стрімкими (до 8°) схилами, складені пісками потужністю понад 2 м, із дерново-підзолистими піщаними грунтами, під сухими борами та суборами; 8 – западини зі спадистими (3-4°) схилами і плоскими днищами, вислані делювіальними суглинками, із мулувато-болотними грунтами, мокро-дібровні (ольс-болото), під вербняками болотнотравними і осоково-болотнотравними угрупованнями

Геохорологічний підхід до виділення ЛТС (школа німецького ландшафтознавства)

У німецькому ландшафтознавстві розроблений свій таксономічний ряд територіальних одиниць ландшафту, які складають його субстанційну структуру. Ці одиниці називаються геохорами (від грецьк. хорос – область, округа, територія). Геохора – позарангова територіальна ділянка ландшафту, яка не є гомогенною, але за сукупністю геотопів, які її складають, є цілісною і специфічною за своїм територіальним устроєм. Виділяються геохори різних рангів – від найменшої (наногеохори) до найбільш крупної (макрогеохори).

В німецькій природничий географії ідеї щодо ландшафту як єдності, яка складається з територіальних одиниць різних рангів була висунута ще на початку 19 ст. Г. Гоммейер 1805 року запропонував чотирьохрівневий ряд цих одиниць: Ort – Gegend – Landschaft – Land (місце – місцевість – ландшафт – край). У подальшому пошук цих одиниць та їх ієрархії значно стимулювало хорологічне розуміння сутності ландшафту А. Геттнера, під впливом якого перебувало ландшафтознавство довоєнного часу. В ці ж роки в німецьку географію й було введено поняття хори (Й. Зольх, 1924, А. Пенк, 1928). Після другої світової війни в обох на той час роз’єднаних німецьких державах широко розгорнулись дослідження ландшафтів, зокрема із їх картографування. Для цього необхідно було розробити таксономічну систему ландшафтних комплексів і методику їх виділення.

У Західній Німеччині Й. Шмітхюзен, обґрунтовуючи напрям, який він називав геохоретикою ландшафту, запропонував багаторівневий таксономічний ряд територіальних одиниць ландшафту: choreose – großfliese – geotop – grundeinheit – haupteinheit – großeinheit – region. Однак, ця система не знайшла широкого використання. Натомість визнання здобула таксономічна система одиниць ландшафту (геохор), розроблена в Східній Німеччині. Над її розбудовою у 1960 – 1970-ті рр. працювала когорта ландшафтознавців – Г. Ріхтер, Д. Копп, Г. Хаазе, Р. Шмідт та ін. Сприяло роботі те, що в колишній НДР на державному рівні було прийнято рішення щодо планування території на основі крупно- і середньомасштабних ландшафтних карт. Для їх укладання й була обґрунтована таксономія геохор і розроблена детальна методика їх виділення, картографування й типології.

Ця система з певними її модифікаціями була прийнята й в інших країнах Середньої Європи, а згодом синхронізована з термінологією та таксономією територіальних одиниць ландшафту, прийнятою в англомовних країнах.

Як і при картографуванні ПТК школою генетичного (солнцевського) ландшафтознавства, геохори різних рангів також виділяються на підставі їх подібності за складом геокомпонентів. Однак, якщо при виділенні ПТК провідна роль віддається геологічному субстрату та рельєфу, то при виділенні геохор усім геокомпонентам надається рівної ваги. Сама ж генетична однорідність геохор розуміється не як її зумовленість визначальним впливом літогенної основи, а як результат пристосування геокомпонентів один до одного через властиві їм режими – водний, інсоляційний, фітоценотичні, ґрунтові режими, режим площинного стоку тощо.

Оскільки режими геокомпонентів і їх взаємозв’язок суттєво визначаються властивостями субстанцій (фізичними та іншими характеристиками порід, ґрунтів, фітоценозів), а їх сучасний стан відбиває властиві їм режими, то виділення геохор ґрунтується насамперед на подібності геотопів за їх субстанційною будовою. Тому ця структура ландшафту й була названа Г. Хаазе субстанційною, а не генетико-морфологічною. Ці ЛТС різні як за таксономічним рядом одиниць, так і за підходом і правилами їх виділення.

За геохорологічного підходу до виділення субстанційної ЛТС гомогенним ландшафтним комплексом вважається не фація, а геотоп (див. § 3. 3). Геотопи формують територіальну мозаїку (нім. – Topgefüge), за характерними рисами якої й виділяються геохори різних рангів. Таким чином, головним принципом при об'єднанні суміжних геотопів у геохору, є не стільки її однорідність за окремими геокомпонентам та їх поєднаннями, скільки характерна мозаїка (склад і взаємне розташування) геотопів