Ландшафтознавство

Такий підхід широко використовується в екології, а в ландшафтознавстві його обґрунтував у 1980-их роках Н. Беручашвілі. Ґрунтується цей підхід на виділенні геомас. Геомаса – якісно своєрідне тіло вертикального розрізу ландшафту, яке має певну масу, специфічне функціональне призначення, а також швидкість змін у часі та/або просторі (Беручашвили, 1990). Приклади геомас, найбільш поширених у ландшафтах України, наведено в табл. 2.

На перший погляд здається, що геокомпоненти та геомаси мало відрізняються між собою. Так, відповідником аеромасі можна вважати повітряні маси атмосфери, фітомасі – рослинність, гідромасі – поверхневі та ґрунтові води тощо. Однак, між цими структурними частинами ландшафту існують важливі відмінності. Від геокомпонентів геомаси відрізняються більшою речовинною однорідністю. Наприклад, під педомасою розуміється не ґрунт, а тільки дрібнозем із гумусом, тобто органо-мінеральна суміш, до якої не входять волога ґрунту, його скелетна частина, порові гази тощо. До аеромаси відносять сухе повітря – суміш газів без водяної пари та аерозолів. Мортмаса взагалі не має аналогів серед геокомпонентів і являє собою сукупність накопичених відмерлих решток, рослин, тварин, мікроорганізмів, екскременти тощо.

 

 

Друга важлива відмінність між геомасами та геокомпонентами полягає у характері їх розташування в ландшафті. Так, атмосферне повітря має свою чітку прив'язку у вертикальному розрізі ландшафту – воно знаходиться вище земної поверхні. Натомість аеромаси містяться не тільки в атмосфері, а пронизують увесь ландшафт, оскільки до них відносяться усі гази у ньому (зокрема в ґрунті та геологічних відкладах). Так само й гідромаси зосереджені не лише у поверхневих і ґрунтових водах, а й в інших геокомпонентах – рослинності, ґрунті, атмосфері тощо.

Геомаси можуть бути активними, переміщуючись у вертикальній структурі ландшафту й змінюючи свою масу; пасивними, якщо вони не переміщуються у просторі й не змінюють своєї кількості, але приймають активну участь у процесах в ландшафті; інертними, якщо практично не впливають на ці процеси й не мігрують у ландшафті. В такому поділі геомас простежується аналогія з трьома началами геокомпонентної структури ландшафту, запропонованих А. Крауклісом (див. рис. 7), але в різні пори року певні геомаси можуть з інертних переходити в пасивні й навіть активні (наприклад, педомаси взимку інертні, а в теплу пору року пасивні, бо активно впливають на формування фітомас).

Рівень геомас досить високий, аби аналізувати вертикальний устрій ландшафту й процеси у ньому з достатньою детальністю. Тому вони поділяються на елементи, залежно від агрегатного складу, функціонального призначення, хімічного складу, положення у вертикальній структурі ландшафту, щільності, метричних та інших особливостей. Наприклад, фітомаса поділяється на такі елементи, як зелене листя рослин, корені, транспортно-скелетні органи (стовбури та гілки), генеративні органи тощо.

Оскільки елементи геомас являють собою досить однорідні за фізичними характеристиками частини ландшафту, вони та структури, утворені їх поєднанням, виявляються дуже зручними при дослідженні ландшафту як фізичного феномену. Тому геофізика ландшафту більше спирається на геомасову структуру, а не на геогоризонтну. Це питання розглядатиметься в § 7. 1 посібника.

У багатьох випадках вертикальний устрій ландшафту зручно представити й вивчати у буквальному значенні вертикальної структури – як об'єму, який по вертикалі поділяється на окремі шари. Хоча певне уявлення про таку будову дає поділ ландшафту на геокомпоненти та геомаси, однак вони частково накладаються одна на одну і можуть бути доволі неоднорідними по вертикалі. Разом із цим, у будь-якому ландшафті чітко виділяються певні шари, майже однорідні за складом різних геомас та специфічні в інших відношеннях.

В різних напрямах ландшафтознавства розроблені свої уявлення щодо членування ландшафту на його “шари”, “яруси”, “горизонти”. Такий підхід використовується у геохімії ландшафту, де окремі горизонти ландшафтного комплексу виділяються за умовами міграції та акумуляції хімічних елементів і сполук. Із цим питанням ми познайомимось у § 7. 2. В екології ландшафту також поширений розгляд його вертикальної структури за біогеогоризонтами.

У східноєвропейському ландшафтознавстві погляд на «ярусний» вертикальний устрій ландшафту набув популярності завдяки роботам Н. Беручашвілі, а в середньоєвропейському – Г. Ноймайстера. Беручашвілі однорідні вертикальні яруси ландшафту назвав геогоризонтами, а Ноймайстер – “однорідними шарами” (нім. – Schichten), а при дослідженні ландшафтних комплексів як трьохвимірних об'ємів, – “однорідними просторовими тілами” (Raumkorper).

Згідно Н. Беручашвілі, геогоризонти виділяються як паралельні земній поверхні шари, які відрізняються один від одного складом геомас, їх співвідношенням і текстурно-структурними особливостями. Отже, геогоризонт розглядається як комплексне утворення, до якого входять усі геомаси, що містяться в певному шарі ландшафту. Цим вони відрізняються від ярусів фітоценозу, оскільки, крім рослин (фітомаси), включають також аеро- та гідромаси, якщо вони у певний період в цьому шарі є (наприклад, шапки снігу на гілках дерев). Сукупність геогоризонтів ландшафту й