Технологія фізичної реабілітації дітей із обмеженими психофізичними можливостями

Створення такого середовища має декілька своєрідних умов. Реабілітаційне середовище повинно:

- створюватися на основі існуючого суспільного життя та предметно- просторового оточення;

- враховувати індивідуальні потреби дітей і перш за все ті, які виникли внаслідок відхилень від нормального розвитку;

- враховувати інтереси і можливості сім'ї, передбачати її участь в реабілітаційному процесі;

- носити дидактичний, розвиваючий характер, мати можливість до трансформування, до змін, пов'язаних з ростом та розвитком дитини: воно повинно вивести дитину в реальний світ, поступово і водячи до мінімуму спеціальні пристосування та штучно створені умови.

Реабілітаційне середовище має дві основні складові, а саме:

1. Сімейно-суспільне оточення.

2. Предметно-просторове оточення.

Сімейно-суспільне оточення забезпечує спілкування дитини-інваліда з оточуючими і є необхідною умовою її соціалізації. Це оточення можна поділити на три основні категорії:

- суто сімейне оточення (СО) – це мати, тато, сестри, брати, бабусі, дідусі, інші члени сім'ї, рідні та близькі, тобто ті люди, з якими дитина має стійкі і постійні контакти на фоні глибокого позитивного емоційного сприйняття;

- ближнє суспільне оточення (БСО) – це друзі сім'ї та сусіди, оточення у дворі, дати з реабілітаційної групи, вчителі-реабілітологи та їх асистенти, соціальні, педагогічні та медичні працівники, тобто ті люди, з якими дитина-інвалід має стійкі, але періодичні контакти на фоні здебільш позитивного, різнорівневого емоційного сприйняття;

- дальнє суспільне оточений (ДСО) – це люди, які епізодично зустрічаються на життєвому шляху дитини: перехожі на вулиці, пасажири тролейбуса, покупці в магазині, незнайомі гості на святі тощо, тобто такі люди, з якими дитина-інвалід має короткочасні, епізодичні контакти па фоні різнорівневого, здебільш нетривалого емоційного сприйняття.

Предметно-просторове оточення дитини з обмеженими можливостями здоров'я, яка відвідує реабілітаційний Центр, складається з основних сфер її перебування в середовищі, а саме:

1. Сфера перебування у своїй кімнаті, у своєму домі.

2. Сфера перебування в Центрі ранньої соціальної реабілітації.

3. Сфера переходів.

Предметно-просторове оточення дитини з валами в розвитку повинно сприяти подоланню цих вад, відповідати своєрідності саме цієї дитини, тобто бути цілеспрямованим та індивідуалізованим. Саме тому, виходячи з проблем конкретної дитини, необхідно формувати її оточення відповідно до поставлених для неї реабілітаційних цілей.

Слід зауважити, що за своїм впливом сфери перебування дитини в певному середовищі різні за часом і за інтенсивністю свого реабілітаційного впливу. Як показав аналіз розподілу часу дітей з обмеженими можливостями, що відвідують центри ранньої соціальної реабілітації, перебування дитини вдома, у своїй кімнаті становить, в середньому, 17 годин, тобто 70, 8% добового часу.

Перебування в реабілітаційному Центрі становить 4 години, або 16, 7% добового часу.

Переходи (переїзди) становлять, в середньому, 3 години, або 12. 5% добового часу.

За інтенсивністю впливу на першому місці – Центр ранньої соціальної реабілітації, де здійснюється послідовний, цілеспрямований, кваліфікований реабілітаційний процес підвищеної інтенсивності.

На другому місці – домашнє перебування дитини, де реабілітаційний процес здійснюється батьками за рекомендаціями вчителя-реабілітолога у звичних для дитини-інваліда умовах, у сімейному оточенні, впродовж більшого часовою відрізку, але в умовах помірної інтенсивності.

На третьому місці – переходи. До цього поняття відносимо перш за все переходи (переїзди) до Центру та додому, переходи до крамниці, лікарні, прогулянки на подвір'ї та переходи в Центрі тощо. Реабілітаційний вплив на дитину під час переходів здійснюють батьки, вчителі-реабілітологи в умовах зниженої інтенсивності.

Коли дитина приходить у світ, то вона одразу ж потрапляє у вже сформоване сім'єю предметно-просторове оточення. Це певне житло (квартира, приватний будинок), житловий простір (міська, сільська місцевість, наявність окремої кімнати, подвір'я, дачі тощо). Батьки, сім'я, в якій проживає дитина, завжди готують, пристосовують житло до появи малюка. Значних змін житловий простір потребує, якщо в сім'ї живе дитина з особливими потребами і має індивідуальну програму реабілітації. Безбар'єрне середовище, природне та м'яке освітлення, відповідні кольори інтер'єру, наявність спеціальних пристосувань, дотримання загальних та спеціальних санітарно-гігієнічних вимог – необхідні умови формування оптимального життєвого простору. Але крім загальних вимог організація реабілітаційного середовища потребує значних зусиль для індивідуалізації оточення, пристосування довкілля саме до конкретної дитини, саме до її потреб. Чим складніші вади дитини, тим вища ступінь індивідуалізації її середовища.

Протягом доби більшу частину часу дитина перебуває в сім'ї, у своїй кімнаті, тому центри ранньої соціальної реабілітації в обов'язковому порядку повинні тримати цю ділянку роботи під контролем. Під першого відвідування в сім'ї під час попередньою тестування і аж до повного завершення реабілітаційної програми вчитель-реабілітолог допомагає батькам підгримувати в дитячій кімнаті доцільне реабілітаційне середовище, не руйнуючи звичного сімейною укладу. Залежно від вад, які має дитина, її кімната, житловий простір повинні бути підпорядковані виробленню необхідних навичок, враховувати умови доступності до окремих ділянок та життєво важливих зон. Раціонально сплановане життєве середовище посилює реабілітаційний вплив, сприяє опануванню новими навичками, звільняє дитину від непотрібних дій, створює комфортні умови для відпочинку. Оточення, в якому діє дитина вдома, зобов'язане відповідати декільком основним вимогам, а саме:

1. Враховувати індивідуальність дитини.

2. Бути доступним.

3. Обладнання, пристосування, матеріали та