Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

З циклічною парадигмою дослідження до певної міри може бути співвіднесений і прийнятий у сучасній культурології поділ усього масиву світової культури на „культурні регіони”. Поняттям "культурний регіон" визначається своєрідна єдність духовних характеристик певних народів, що виявляє себе у схожості традицій, стійкості культурних зв'язків, близькості релігійно-філософських, етичних, естетичних світоглядних принципів. Як правило, виділяють такі культурні регіони: індійський, європейський, латиноамериканський, далекосхідний, арабо-мусульманський, тропічноафриканський.

Парадигми культурних змін, що поєднують ідеї циклізму та еволюціонізму (дифузіонізм, культурний ендосмос)

До основних представників дифузіонізму належать Г. Тард  (1843—1904,  Франція), Ф. Боас  (1858-1942,  США), Ф. Гребнер (1877-1934, Німеччина). Згідно з дифузіонізмом, в основі культурного розвитку лежать процеси запозичення й поширення культури з одних центрів до інших, і тому кожна з культур не обов'язково має проходити абсолютно всі еволюційні стадії, як вважали еволюціоністи. Дифузіонізм насамперед звертався до вивчення процесів акультурації (сприйняття одним народом повністю або частково культури іншого народу), культурних взаємодій, розкриття механізмів засвоєння культурних досягнень інших народів, що для деяких культур створює можливість пропускати певні (необхідні, за еволюціонізмом) стадії розвитку. До засобів поширення культури дифузіоністи відносили завоювання, колонізацію, торгівлю, міграцію, добровільне наслідування та внутрішньосистемні фактори розвитку.

Близьким до дифузіонізму є "культурний ендосмос", із позицій якого культурний розвиток пояснюється насамперед безперервними взаємовпливами народів. Біологічний термін «ендосмос» означає процес проникнення води й розчинених у ній речовин із зовнішнього середовища у клітину. Український філософ і культуролог С. Безклубенко так характеризує це явище: „Справді, подібно до того, як між розчинами (різної концентрації та відмінного „соляного” складу), за умови, коли вони не розділені цілковито непроникною перегородкою, відбувається їх природне перемішування, внаслідок чого через певний час може навіть установитися однорідний розчин (з переважаючими характеристиками більш концентрованого), так і між народами, їх культурами, що за необхідністю мають не лише відмінний „соляний” склад, але й різний рівень „концентрації”, відбувається процес взаємопроникнення та змішування аж до можливого (в ідеалі) „вирівнювання”. В разі, коли останнє набуває виразних рис початково більш "концентрованого", говорять про асиміляцію. Ясна річ, зазначений процес взаємодії відбувається спонтанно та цілковито стихійно насамперед там, де відсутні штучні непроникні перегородки між народами – в регіонах їх безпосереднього природного межування, так би мовити, на периферії чи окраїнах. (...) Тут не буде недоречним зауважити, що, за рідкісними і прикрими винятками, люди (сім'ї, роди, племена й народи) ніде і ніколи не існували в абсолютній ізоляції одне від одного. Відтак уявлення про самобутність народів та їх культур, як правило, перебільшені”.

Про явище ендосмосу в зв'язку з проблемою формування національного стилю мистецтва ще раніше писав й український композитор та теоретик культури С. Людкевич: „Через безупинне діяння і переймання впливів сусідніх національних елементів раз у раз змінюється фізіономія народів та племен, через те й не можна властиво говорити про точно відокремлені національні типи: між так званими виробленими національними типами є в дійсності сотні перехідних нюансів, які за відповідних умов склалися б у нові відмінні типи”. І далі: "Культурний ендосмос та переймання чужих форм, хоч би й пережитих, є конечною умовою розвою всіх народів..."

М. Драгоманов у своїй праці „Україна і центри” також висловлював думку, що реальне буття народів розгортається не за теоретичними уявленнями про цикли розвитку й здобутки прогресу, а скоріше – через згуртування людства навколо певних світових культурних „центрів”, які постійно взаємодіють між собою.

Про своєрідний „хвилеподібний” спосіб існування людства писав І. Франко. На його думку, кожний поступ історії започатковується в певному центрі і потім, подібно до хвиль на воді від кинутого в неї каменя, поширюється поступово все більшими територіями: країною, групою країн, континентом — аж поки не стає глобальним явищем. Що ж стосується сучасного моменту в історії людства, то, як зазначив у 1992 р. один із найвідоміших представників сучасної філософської герменевтики німецький філософ Ганс-Георг Гадамер, ми стоїмо нині біля початку гігантського вселюдського процесу, до якого ми всі прилучені, і "ми ніколи не досягнемо ідеалу щодо вічного миру в усьому світі, якщо нам, зрештою, не вдасться досягти справжнього обміну між чужоземною й нашою європейською культурою".

Досить відомою є концепція культурного розвитку, запропонована російсько-американським соціологом та культурологом Пітиримом Сорокіним (1889—1968). Він вважав, що на кожній стадії розвитку культури суспільство створює різноманітні культурні системи (пізнавальні, правові, релігійні, етичні тощо), які мають тенденцію до об'єднання в єдину культурну суперсистему. Кожна з таких культурно-історичних суперсистем характеризується властивою саме їй особливою ментальністю, власною системою знання, власними філософією, законами, світоглядом, уявленням  про істину, належне і справедливе, власною формою мистецтва й кодексом поведінки, власною економічною і політичною організацією та, нарешті, власним типом особистості, з властивою саме цьому типові ментальністю й поведінкою. Кожна з таких суперсистем пройнята єдиним фундаментальним принципом, який виявляється у світосприйнятті, світовідчутті, світогляді та цінностях даної культури. Залежно від характеру цього фундаментального принципу світогляду й цінностей П. Сорокін вирізняє два основні типи соціокультурних систем (ідеаціональний та чуттєвий) і один перехідний (ідеалістичний).

Основою ідеаціонального типу культури є принцип визнання надчуттєвого і надрозумного Бога як єдиної дійсної реальності й цінності. Це культура релігійна та "потойбічна" за характером. Такими, на думку Сорокіна, були, наприклад, культура європейського Середньовіччя, культура