Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Таким чином, у проблемі зв’язку минулого, теперішнього і майбутнього, можна виділити таке:

1. В основі зв’язку теперішнього з минулим і майбутнім лежить закономірність наступності. Суть цієї закономірності полягає в тому, що при переході від одних етапів розвитку культури до інших відбувається збереження, закріплення й частково формування історичної зумовленості виникнення культурного вибору тих чи інших феноменів, окремих сторін, характеристик культурного процесу в цілому.

2. Закономірність наступності виявляється як одна з найважливіших закономірностей розвитку матеріальної і духовної культури, культури людських стосунків.

3. Проблема наступності, формування спрямованості соціокультурного процесу має комплексний характер та вимагає, поряд з історичним екскурсом, осмисленого аналізу соціально-філософського зрізу явища, яке вивчається. Це означає розгляд соціальних підвалин соціокультурного процесу, його діалектики і механізмів наступності культурного розвитку, що забезпечують селекцію й збереження загальнолюдських цінностей.

Незважаючи на індивідуальність і неповторність культурно-творчої діяльності людини-творця, вона має й очевидну спільність та єдність. Саме цим пояснюється те, що у продуктах матеріальної і духовної культури, незважаючи на вибірковість творчості, виявлення індивідуальної неповторності, захоплення технікою виконання, завжди живе дух епохи.  Навіть переходи від одного стилю – в матеріальному й духовному творенні – до іншого відображають характер соціальної структури.

Можна виділити два типи наступності: конструктивно-творчий, пов’язаний з народженням матеріальних і духовних цінностей, та позитивно-консервативний, що забезпечує збереження культурних досягнень людства, які історично виправдали себе.

Наступність у розвитку культури, як свідчить увесь історико-культурний процес, врешті-решт, є історією послідовного розкриття людини, досягнення людської досконалості й розширення людської свободи.

3.3. Наука і техніка як складові частини матеріальної й духовної культури. Концепція „двох культур” Ч.П. Сноу

Розгляд указаної проблеми слід починати з визначень понять “наука” і “техніка”. Почнемо з першої. 

Наука – сфера людської діяльності та одна з форм суспільної свідомості, функція якої – вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність.

Наука включає в себе як діяльність щодо здобуття нового знання, так і її результат – обсяг знань, що лежать в основі наукової картини світу. Безпосередніми цілями науки є описання, тлумачення й передбачення процесів і явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення, на основі законів, що нею відкриваються. Система науки умовно поділяється на природничі, гуманітарні та технічні науки. Наука зародилася у стародавньому світі в зв’язку з потребами суспільної практики, почала складатись як система у ХVІ – ХVІІ ст. (наукова революція) і в ході історичного розвитку перетворилася у виробничу силу (матеріальний бік науки) і важливий соціальний інститут (духовний бік науки), що впливає на всі сфери суспільства. Починаючи з ХVІІ ст. обсяг наукових знань подвоюється приблизно кожні 10-15 років. У розвитку науки чергуються екстенсивні й революційні періоди – наукові революції, що приводять до зміни структури науки, принципів пізнання, категорій та методів, а також форм її організації. Для науки характерним є діалектичне поєднання процесів її диференціації й інтеграції, розвитку фундаментальних і прикладних досліджень.

Наукове пізнання ґрунтується на цілій низці принципів, що визначають, уточнюють, деталізують форми наукового пізнання і наукового ставлення до осягнення дійсності. Перелічимо основні принципи наукового пізнання: 

1.Принцип об’єктивності означає визнання факту існування незалежно від людини й людства, від їх свідомості й інтелекту, зовнішнього світу й можливості його пізнання.

2.Принцип причинності (детермінізму) полягає у твердженні, що всі події в світі пов’язані між собою причинним зв’язком. Згідно з принципом детермінізму подій, у яких немає реальної причини, не буває. Не буває також подій, що не тягнуть за собою якихось матеріальних, предметних наслідків. Значить, принцип причинності утверджує наявність у Всесвіті природних збалансованих способів взаємодії об’єктів. Лише на його основі можна підійти до вивчення навколишньої дійсності з позицій науки, використовуючи механізми доказовості та експериментальної перевірки.

3.Принцип раціональності, аргументованості, доказовості наукових положень. Будь-яке наукове твердження має сенс і приймається науковим співтовариством лише тоді, коли воно доведене. Типи доведень можуть бути різними: від формалізованих математичних доведень до прямих експериментальних підтверджень або заперечень. Але недоведених положень, що трактуються як дуже вірогідні, наука не сприймає. Для того, щоб якесь твердження одержало статус науковості, воно має бути доведене, аргументовано, раціоналізовано, експериментально перевірено.

4.Принцип відтворюваності. Будь-який факт, одержаний у науковому дослідженні як проміжний або відносно завершений, повинен мати можливість бути відтвореним у необмеженій кількості копій, або в експериментальному дослідженні інших дослідників, або в теоретичному доведенні інших теоретиків. Якщо науковий факт не можливо відтворити, якщо він унікальний, його не можна підвести під закономірність. А відтак він не вписується в причинну структуру навколишньої дійсності й суперечить самій логіці