Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Культура, отже, може розумітися як певна форма присвоєння індивідом колективного досвіду. Вона слугує для „самодетермінації (тобто самовизначення) індивіда в обрії особистості” (Біблер В.С), але вона також обмежує „свободу маневру” цієї особистості в культурному просторі певного соціуму. Комуніканту (тому, хто всупає у культурний контакт) весь час пропонуються готові форми мови, висловлення, цитати, стереотипи, жорстко пов'язані з певним змістом.

Виділяють різні типи та рівні суб'єктів культури, спілкування між котрими можна розглядати як міжкультурне. Можна говорити про культуру нації, субкультуру, контркультуру, а також про культуру окремої соціальної групи, спілкування між представниками цих спільнот містить елементи, що становлять міжкультурну комунікацію. До міжкультурного спілкування належить також спілкування між представниками різних цивілізацій як культурних суперсистем.

Варто враховувати, що саме етнічний початок у культурі кожного народу становить її ядро і є проявом особливого стосовно загальної культури нації. Воно може бути зафіксоване через уявлення про характерні риси власної етнічної спільності (чим відрізняється вона від інших етнічних груп), через традиції, звичаї та ритуали, а також через соціальні регулятори, що виконують функцію соціального контролю й оберігають етнічну групу від змішування з іншими. Так, заборона на одруження з представниками інших громад чи народів бере початок в язичеських віруваннях і підкріплюється протягом багатьох століть церквою. Багато народів завдяки цьому зберегли свою етнічну самобутність більшою мірою, ніж інші. У колишньому Радянському Союзі тільки вірмени й азербайджанці мали найменшу частку змішаних шлюбів (відповідно 40 і 16 на 1000 родин). В Україні наприкінці XIX – початку XX ст. міжнаціональні шлюби були винятком та не перевищували 2% від їх загальної кількості, тоді як наприкінці XX ст. фіксувалося більше ніж 200 змішаних шлюбів на 1000 створених родин.

Найбільш поширеним показником ідентифікації з етнічною групою є мова. Із соціальної точки зору зв'язок мови і культури нелінійний: можна зафіксувати приналежність того чи іншого індивіда до етнічної групи за мовною ознакою та походженням, але в реальній практиці використання мов буде множинним. В Індії нараховується 14 основних мов, при цьому „народний" хінді, яким говорять у кінофільмах, істотно відрізняється, на думку фахівців, від „офіційного” хінді, яким говорять на телебаченні й пишуть у газетах. І перший, і другий варіанти мови є індикаторами соціальної приналежності індивіда, його соціального статусу.

Звичаї, ритуали, традиції, як і мова, також являють собою характерні елементи етнічної культури. Наприклад, звичаї виступають як колективна форма дій, що повторюються у певних обставинах. Зрозуміло, що соціальне життя при всій його розмаїтості вимагає від людей однотипних вчинків. За їх допомогою відбувається передавання форм масової діяльності окремому індивіду. Звичаї існують у всіх сферах діяльності: у праці, побуті, відправленні релігійних вірувань, сімейно-шлюбних відносинах. Найбільш стійко і яскраво виявляється весільна обрядовість. Весільні обряди є поліфункціональними за соціокультурними елементами. У них органічно поєднуються народні пісні та танці, фольклор та драматургія весільного дійства, демонстрація рушників – як свідчення вміння нареченої, випічка короваїв і хлібів – як знак кулінарного мистецтва учасників шлюбного торжества. Відійшли в минуле плачі та голосіння при розлученні родичів з нареченою, але відродилися "викупи" за неї й „умикання”.

У тих випадках, коли звичай відтворюється за певним каноном і форма домінує над змістом, обряд перетворюється на ритуал. Ритуал одруження іноді переважає над емоційністю й інтимністю вступу до шлюбу молодих людей. Він являє собою церемонію демонстративного характеру та має мету вселити людям певні соціальні почуття, освятити накази силою церкви чи громадської думки.

Різновидом звичаю є традиції. Вони відрізняються від звичаїв більшою стійкістю і закріпленістю форм поведінки людей. Тому традиції є своєрідним сховищем цінностей, спонтанним вираженням потреб суспільства в їх масовій формі. При цьому традиція припускає, що світ, змінюючись, може перекрутити основні принципи існування етносу; виправлення такої ситуації розглядається як „повернення до джерел”, „відродження”.

Традиції то вгасають, то спалахують знову, посилюючись та впливаючи на сучасників. Для культурології інтерес становить не тільки сам набір традиційних елементів культури, але і їх модифікація, що відбувається після закінчення певного часу. При цьому відродження традицій позначається дослідниками як фактор збереження стабільності суспільства. Завдяки стійкості традицій деякі народи, втрачаючи завойовані території, а часом і державність, таки не асимілювалися в інших культурах. Але очевидне й інше: деякі традиції актуалізуються не тільки за етнічними, а й за соціально-економічними („викуп”), ідеологічними (радянські „трудові свята”, символіка державності) або релігійними причинами.

Релігія, як і мова, являє собою певну семіотичну(знакову) систему (від грец. sета – знак) та поряд з іншими семіотиками (знаковими формами) – повсякденною свідомістю, мистецтвами, науками – творить сукупну суспільну свідомість народу. Як і будь-яка семіотична система, релігія й мова мають певний зміст, тобто є відображеннями зовнішнього світу: релігія в системі релігійних уявлень, мова – в системі лексичних і граматичних значень. Релігія (особливо в епоху розквіту та домінування світових релігій) була найважливішою формою суспільної свідомості, її змістовним фундаментом. Мова ж на всьому історичному шляху народів постає як загальнодоступна оболонка суспільної свідомості. Порівняно з релігією мова –