Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Поширеними формами традиційної культури є фольклор, казки, історичні перекази, національний костюм, національна кухня. У перетвореній формі традиції знаходять вираження в стилізації художньо-прикладних виробів, архітектурі, фолкмузиці, сімейних ролях і традиційній домашній роботі чоловіків та жінок. Часто традиційну культуру ототожнюють з народною, але насправді традиційна вона – за змістом, народна – за суб'єктом. Носіями найбільш поширених її форм є всі верстви населення. Наприклад, у карнавалах у Латинській Америці, країнах Карибського басейну беруть участь міські й сільські жителі, бідні та багаті. З італійських масових ходів (що виникли з містерій і біблійних сказань) утворилися світська драма, фарс, пантоміма, а пізніше – традиційні фестивалі видовищних мистецтв. Їх соціальний зміст полягав у задоволенні природної людської потреби в спілкуванні. Тут публіка, що складається з різних соціальних прошарків, виконувала подвійну роль – акторів та глядачів.

Особливі функції консолідації суспільства виконують світські свята, оскільки вони демонструють єдність і готовність до соціальної взаємодії. Навіть у наш час при проведенні демонстрацій профспілки в західних країнах використовують стрічки, кулі, маски, костюми й інші атрибути святкових процесій. Як засіб інституціоналізації соціокультурного життя розглядаються фестивалі.

Отже, в процесі соціалізації відбувається не тільки залучення особистості до норм, традицій, цінностей, створених у результаті розвитку етносу в одному соціокультурному середовищі, але й вироблення умінь, навичок, формування соціальних установок індивідів, що відповідають їх соціальним ролям.

Проте соціалізацію слід відрізняти від процесу акультурації. Загальною рисою для них, безсумнівно, є залучення особистості до більшої за обсягом культури. Про акультурацію як процес змін, що відбуваються внаслідок контакту груп, які належать до культур з конфронтуючими способами життя, йдеться, наприклад, тоді, коли розглядається процес залучення до цивілізації індійських племен в Америці, аборигенів Австралії тощо. При цьому одна з культур займає домінуюче, інша – підлегле становище.

Акультурація у свою чергу тісно пов'язана із проявами етноцентризму. Крайня форма етноцентризму – це заперечення цінностей культури інших груп, презирство до їх звичаїв та традицій. Етноцентризм, наприклад, виявляється у насильницькій акультурації білими колоністами племен, що населяють Африку, Південну Америку, Азію. Найбільш розвиненим націям стереотипи культурної діяльності народів, що знаходяться на нижчій сходинці, здаються варварством, і вони намагаються нав'язати їм свої ідеї реконструкції й шляхи руху до цивілізації. Елементами етноцентризму перейняті європейська, американська, російська системи освіти. Всесвітня історія в університетах, коледжах і школах більшості західних країн представлена історією країн Середземноморського басейну. Шкільні підручники з літератури в колишньому Радянському Союзі на дев'яносто відсотків включали твори російських письменників і лише одинично – представників української, білоруської літератури, народів Закавказзя та Середньої Азії.

Вплив етноцентризму виявляється в мові й у позначенні спільнот, що історично склалися, – „Малоросія”, „Великоросія”. У США говорять про проблему „чорних”, забуваючи, що поява людей африканського походження стала наслідком работоргівлі, яка здійснювалася білими поселенцями.

Слід зазначити, що всі народи, великі та малі, мають певну схильність до етноцентризму при відтворенні свого минулого, при створенні образів історичних героїв, при осмисленні месіанської ролі свого народу. Однак у цих випадках вони мають справу зі своєю власною історією. Але якщо ця історія гіпертрофується і робиться спроба нав'язати міф про чистоту його походження, про божественну обраність народу, виникають соціальні суперечності. Вони стають бар'єрами до розуміння культурного різноманіття і політичної консолідації народів і націй.

Альтернативою етноцентризму, а може, й своєрідною формою його прояву, є культурний релятивізм, сутність якого виявляється насамперед у додаванні своєрідних неповторних рис культурі етносу, внаслідок чого передбачається, що інші народи не можуть осягти ані систему цінностей, ані характер взаємодії в рамках тієї чи іншої етнічної спільності.

Своєрідність культур, справді, є відмінною рисою етносу. Однак можливість збагнення специфічності культури залежить від суб'єктивного бажання того чи іншого дослідника, індивіда і від контактів народів, що проживають у визначених регіонах світу. Європейцям складніше зрозуміти культуру народів Азії. Своєрідність японської культури більш зрозуміла китайцю чи в'єтнамцю, аніж французу, росіянинові чи українцю.

Узагальнюючи теоретичний огляд особливостей міжкультурної взаємодії, можна відзначити, що культура визначає не тільки обличчя суспільства, але і його здатність сприймати цінності інших народів. Сьогодні жодна культура не може вижити в ізоляції. Культурна самобутність та культурне співробітництво не суперечать один одному, а є взаємодоповнюючими факторами в загальному процесі розвитку. Культура є тим елементом, що формує в людей почуття приналежності до групи. Члени однієї