Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Культура викликає не тільки солідарність, але й конфлікт у середині груп та між ними. Розглянемо це на прикладі мови – головного елемента культури. З одного боку, можливість спілкування сприяє об'єднанню членів соціальної групи: загальна мова поєднує людей. З іншого боку, загальна мова „виключає” з групи тих, хто не знає цієї мови, і навіть тих, хто розмовляє в трохи іншій манері. У будь-якому суспільстві існують кілька версій мови, так само як і варіацій у жестикуляції, стилях одягу й наборах ціннісних орієнтацій. Усе це призводить довідокремлення соціальних груп та може стати причиною групових конфліктів.

Відомий соціолог Н. Смелзер виділяє три види культурних конфліктів: аномію, культурне запізнення та  панування чужої культури.

Термін „аномія” (від фр. апотіе – неорганізованість) як руйнування культурної єдності через відсутність чітких соціальних норм, уперше вжив французький соціолог Е. Дюркгейм ще в 90-ті роки XIX ст., підкреслюючи, що аномія була пов'язана з руйнацією, послабленням або суперечностями в системі соціальних цінностей, норм та соціальних зв'язків. І з тих пір дослідники суспільства неодноразово відзначали, що зростання злочинності, збільшення кількості розлучень були результатом руйнування культурної єдності, особливо щодо релігійних та сімейних цінностей.

Інший дослідник цієї проблеми – американський учений Р. Мертон – вважав, що аномія виникає в разі розриву між існуючими в культурі цілями (цінностями) й схвалюваними засобами їх досягнення (нормами).

На початку XX ст. У. Огборн запропонував увести в науковий обіг поняття „культурного запізнення”. Цим терміном описуються ситуації, коли зміни матеріальної сфери випереджають можливості нематеріальної культури (звичаї, переконання, філософські системи, закони і форми правління) пристосуватися до них. Результатом цього, як вважає У. Огборн, є постійна невідповідність між матеріальною і нематеріальною культурою, що породжує велику кількість досі не розв’язаних соціальних проблем.

Третій вид культурного конфлікту спостерігається в доіндустріальних суспільствах, колонізованих європейськими націями. Згідно з дослідженнями Б. Маліновського, ці суспільства мало інтегровані через наявність великої кількості суперечливих елементів у їх культурі. Вивчаючи суспільства Південної Африки, Б. Маліновський відзначив протиборство двох культур, що мають різну структуру: місцевої та культури європейських колоніальних держав. Якщо європейські цінності „накладаються” на місцеві, африканські, результатом є не інтеграція, а конфліктне змішування двох культур. На думку Б. Маліновського, ця суміш виглядала нестабільною. Він передбачив тривалу боротьбу між двома культурами навіть після того, як колонії здобудуть незалежність.

Отже, моделі культури формуються в ході постійної боротьби між протилежними тенденціями – до об'єднання й роз'єднання.

Для позначення особливого соціального феномена, вираженого в почутті приналежності до спільності, скріпленої спільним минулим і сьогоденням та бажанням загального майбутнього, використовується поняття „ідентифікація” –процес і результат самоототожнювання людини з іншою людиною (в нашому випадку – носієм іншої культури). Основою для цього почуття є сформована подібність у способі життя, традиціях, цінностях, світогляді. Складаючись у порівнянні „своїх” та „чужих”, воно випробовує вплив від сприйняття себе з боку цього „чужого”. При цьому почуття ідентичності може або посилюватися від подібного порівняння, або піддаватися руйнуванню, якщо деякі характеристики „своїх” перестають відповідати сформованим уявленням, а їх поведінка вже не відповідає очікуванням, основаним на минулому досвіді. В останньому випадку відбувається переосмислення традиційної і пошук нової ідентичності. Результатом може стати або зміцнення власної ідентичності, нерідко в дещо зміненому вигляді, або „примикання” до іншої, більш „сильної”. Втрата ідентичності загрожує втратою психологічної рівноваги, дискомфортом, розпадом цінностей та не може продовжуватися довго.

Суспільні науки пропонують кілька підходів до аналізу соціальних ідентифікацій. Так, когнітивістський підхід (X. Тажфель, А.А. Леонтьєв) акцентує увагу на потребі людини в поясненні власної поведінки, а для соціопсихологічного підходу найбільш важливим є питання про взаємозв'язок процесів ідентифікації з базовими потребами особистості, такими, як самозбереження, самореалізація, потреба у належності до групи або дистанціюванні від неї. Ідентифікація з групою чи спільністю, відповідно до психоаналітичної теорії 3. Фрейда, співвідноситься з потребою в любові, захисті з боку сильного авторитету, проте в цій концепції недостатньо висвітлюються механізми соціальної ідентифікації, а саме – факт уключеності людини у безліч соціальних зв'язків – як прямих, так і опосередкованих.

Інтенсифікація соціального розвитку, значні соціокультурні зміни неминуче сприяють виникненню соціальної маргінальності, що важливо враховувати при дослідженні особливостей міжкультурної комунікації.

Маргінальність (від лат. таrgо – межа, край) – це стан особистості або соціальної групи, спільності, що існує на межі двох різних культур. Поняття маргінальності фіксує відрив від цінностей і норм однієї культури при недостатньому рівні адаптації у системі цінностей та норм іншої.

В особистісному плані маргінальність спричинює психічне напруження, адже на індивіда впливають відразу дві культурні системи, цінності й норми яких можуть заперечувати одна одну, що може призвести до подвійності особистісної самосвідомості. На думку американського соціолога Р. Парка, маргінальна особистість – продукт природно-культурного процесу, що розширює взаємодії культур. Така людина, за Р. Парком, неминуче стає (порівняно з оточуючим його культурним середовищем) індивідом з ширшим світоглядом, витонченішим інтелектом, більш незалежними і раціональними поглядами.

Велике значення для з'ясування особливостей міжкультурної комунікації представників різних націй мають категорії "толерантність" і "емпатія".

Толерантність (від лат. tоlеrапtiа – терпіння) ми