Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Основою ж чуттєвого типу культури є уявлення про чуттєвий характер об'єктивної реальності, тобто уявлення, згідно з яким є реальним і має смисл тільки те, що ми сприймаємо органами чуття. Чуттєва культура — це культура матеріалістична, емпірична, світська й утилітарна. Чуттєва культура в Європі домінувала приблизно з XVI ст. до ХХ. За П. Сорокіним, ідеаціональна й чуттєва культури послідовно чергуються.

Нарешті, ідеалістична культура — це третій тип культури, який є перехідним за суттю і являє собою своєрідний синтез двох основних типів. Ідеалістичною культура стає тоді, коли ідеаціональний тип поступово змінюється на чуттєвий, або, навпаки, чуттєвий – на ідеаціональний. Іншими словами, ідеалістичними є ті фрагменти історії, протягом  яких одна з основних  форм  культури й суспільства (чуттєва або ідеаціональна) вже поступово зникає, а інша форма відповідно так само поступово з'являється. В ідеалістичній культурі реальність оцінюється як частково надчуттєва, а частково – чуттєва.

Ідеалістичною була європейська культура раннього Відродження. Сорокін вважає також, що ті ознаки кризи, які ми, на його думку, спостерігаємо в сучасності, свідчать про початок поступового переходу від чуттєвої культури  останніх століть до культури ідеаціональної. Сам же цей перехідний період, отже, слід визначити як культуру перехідного, ідеалістичного типу. В концепції П. Сорокіна поєднуються циклічний (адже типи культур послідовно чергуються) та еволюціоністський підхід (оскільки не відбувається безпосереднього повернення, йдеться тільки про повернення панівного світоглядного принципу) до культурної історії, і її можна було б умовно назвати „спіралеподібною” концепцією культурного розвитку.

З авторських концепцій культурного розвитку слід також згадати теорію еволюції систем спорідненості, розроблену Й Я. Бахофеном (1815—1887). Цей швейцарський дослідник культури розглядав світову історію насамперед як постійну боротьбу протилежностей, у тому числі (чи навіть і насамперед) чоловічого та жіночого начал. Він створив типологію культури, що ґрунтувалася на ціннісних основах. За Бахофеном, історично існують тільки два типи культури, що послідовно змінюють один одного й формують уклад суспільства: матріархальний і патріархальний. Причому різниця між матріархальним і патріархальним укладами значно глибша, ніж просто соціальне домінування відповідно жінки або чоловіка. Суть матріархального начала – кровна спорідненість, рівність усіх людей, цінність життя й любові, зв'язок із землею, інтуїтивність мислення, пасивне пристосування до природи. Патріархальна ж культура ієрархічна, ґрунтується на принципах упорядкованості, дотримання законів, влади та підкорення, для неї характерне домінування раціонального мислення і прагнення змінити природу. Відносини влади в патріархальній культурі ставляться вище від кровних зв'язків. Цікаво зазначити, що сучасність, у якій дедалі помітнішими стають тенденції посилення ролі жінки, дає нові можливості для інтерпретації й розвитку теорії культурної еволюції Бахофена.

Однією з найвідоміших авторських теорій культурного розвитку є концепція Карла Ясперса (1883—1969), німецького філософа, котрий розробив і ввів у культурологію таке поняття, як "осьовий час". Ясперс убачав у світовій історії чотири гетерогенні (тобто різнопорядкові, різні за сутністю та критеріями) періоди:

1. Прометеївська епоха. Період виникнення мови; винайдення перших знарядь праці; початок використання вогню. Людина — родоплемінна істота, що не має вираженої індивідуальності.

2.Великі культури древності (V— III тис. до н.е.; Єгипет, Месопотамія, Індія, Китай). Період виникнення держави; початок поділу праці; початок становлення людини сучасного типу; час локальних культур.

3."Осьовий час" (VIII—II ст. до н.е.). Період духовного формування людини; задається масштаб для всієї подальшої історії. Становлення історії людства саме як світової.

4.Науково-технічна (або друга Прометеївська) епоха (з XVII ст. до нашого часу).

К. Ясперс уводить також поняття "два подихи" людської історії. Перший подих історії тривав від Прометеївської епохи до „осьового часу”. Другий подих прогнозується Ясперсом від другої Прометеївської епохи (тобто сучасної науково-технічної) через утворення культур, аналогічних за значенням великим культурам древності, до другого „осьового часу”.

Загалом можна помітити, що, як і у випадку з визначенням сутності культури, більшість розглянутих теорій культурного розвитку не стільки розходяться між собою по суті, скільки відрізняються особливим ракурсом наукового бачення й аспектом дослідження та вибором проблеми й об'єкта наукового аналізу і методологією. Таким чином, майже всі згадані підходи скоріше доповнюють один одного, ніж взаємно заперечують. Так, навряд чи хто із прихильників згаданих концепцій заперечуватиме наявність культурного поступу (власне культурної еволюції), порівнявши людину й культуру кам'яного віку та сучасності. Очевидно також, що в розрізі таких масштабних порівнянь земна цивілізація становить, скоріше, цілісність і єдність, ніж сукупність окремих культурно-історичних типів. Водночас фактом є й існування протягом усієї історії більш-менш виділених, окремих, іноді навіть хронологічно та територіально замкнутих культур. А унікальність і прагнення національних та регіональних культурних спільнот до збереження автентичності діалектично поєднуються з процесами ендосмосу.

3.2. Наступність як закономірність розвитку культури Однією з найважливіших закономірностей історії світової культури є наступність. Кожен новий етап у процесі історичного розвитку культури, відкидаючи попередній, необхідно включає весь прогресивний його зміст, все те, що було надбано людством на попередніх етапах розвитку.

У процесі історичного розвитку суспільства наступність тих чи інших культурних явищ може мати як перервний, так і безперервний характер. Культурні цінності минулого, що мають безперервний характер та переходять від одного покоління до другого, виступають як живий елемент культури кожної історичної епохи. Ті чи інші цінності, що мають перервний