Міф та магія

Значущість культури в життєдіяльності людини визначається її нерозривним зв'язком з такою фундаментальною проблемою людського буття, як смисл життя. Адже людина, напротивагу іншим живим істотам, знає, що вона смертна, і цьому знанню зобов'язана культурі. Саме культура завдяки об'єктивації усвідомлення смерті є джерелом екзистенціального страху – страху перед небуттям. Однак це ще не все, бо ж культура не лише породжує екзистенціальний страх, а й намагається його нейтралізувати. Одним із засобів нейтралізації є рель гійно-міфологічне світорозуміння. Поняття вічності я напевне залежне від нього поняття сакрального (священного) осмислення (надання смислу) смерті – це основні засоби подолання почуття страху перед небуттям. Кожна культура має церемонії поховання, ідеї вічного існування, пов'язані між собою. Людське життя уявляється як епізод, а ритуал поховання – як вікно у нескінченність. Трансформувавши похорони людини в сакральну церемонію, культура інституює екзистенціальний страх, об'ективує його. Засвоєння індивідом невідхильності смерті, як; правило, починається вже з дитинства: процес поступового введення смерті до структури життя є одночасно и процесом каналізації страху перед небуттям.

Археологія твердить, що похоронні церемонії були притаманні вже неандертальцю: Навіть йому – зовсім примітивній людині – були знайомі прояви «фундаментальної, турботи» про посмертне існування. Тому неандерталець розміщує своє існування у плані кінцевості Ш вічності:, тобто в плині часу. В певному розумінні можна посадитися з думкою англійського релігіознавця С. Брендона, що релігія виникла завдяки усвідомленню часу людиною, що її реакція на час грунтувалася на різних типах сприйняття, в тому числі й обожненні часу. Адже релитія допомагає людині подолати почуття страху перед Смертю, впоратися з емоційним переживанням незворотності) реального часу. Таким чином, релігія зі своїми ритуалами, обрядами й картиною світу пропонує людині вічне життя в «іншому» світі, пояснюючи смерть як перехід до безсмертя, надаючи сенсу життю й формуючи цим почуття безпеки в перипетіях швидкоплинного часу.

Ритуал домінує в міфологічну або «космологічну» епоху, в текстах якої головна увага приділяється боротьбі впорядковуючого космічного початку з деструктивною хаотичною стихією. Ритуал був головним засобом оновлення світу, мав на меті забезпечення безперервності його ченування, а значить, гарантій виживання колективу в екстремальних умовах. Саме ритуал дарує переживання цільності буття й цільності знання про нього, усвідомлення як блага буття й відсилку до ідеї божественного носі» цього блага. «Сфера ритуалу – це особливий світ, уже не людський, а божественний». Головне, що в основу ритуальної діяльності людини покладено принцип наслідування явищам природи, які відтворювалися шляхом відповідних ритуальних символічних еквівалентів. Ритуал виступав у космологічну епоху основною формою суспільного; буття людини й головним втіленням людської здібності до діяльності. З нього, зрештою, розвинулися виробничо-економічиа, духовно-релігійна та суспільна діяльності.

Характерно, що ритуал містить інформацію при закономірності природи, набуту в ході спостережень за біокосмічними ритмами; завдяки ритуалу людина архаїчного й традиційного суспільства відчуває себе нерозлучно поєднаною з космосом і космічними ритмами. В епоху архаїки людина осягала безмежну діалектику, логіку космосу (логіку розвитку космосу, універсума). Це стало можливим завдяки узагальненню досвіду практики, соціального життя як вищої форми прояву закономірностей осмосу.

Постійна психічна напруженість, викликана непевністю долі, ставлення до ворога чи божества, призводила до специфічного збудника руху, що й знаходив вихід у танку. Танцюючі учасники ритуалу були натхненні усвідомленням своїх задач і цілей, наприклад, танок шамана повинен був забезпечити контакт з духом хвороби, танок па честь тотемів мусив приносити родові благополуччя, воїнський танок – підсилити почуття сили й солідарності членів племені. Не заглиблюючись у досить цікаву проблему сакрального танку, відзначимо, що в архаїчних культурах його суть полягала не тільки в ритуальному уявленні змісту міфу, а й у розрядженні психофізичної напруженості (досягненні катарсису), викликаної дисгармонією, непевністю життєвої ситуації. Для міфопоетнчного світогляду космологічної епохи характерна тотожність макро- та мікрокосмосу, світу й людини. На цей зв'язок указує й знайдений останнім часом найглибший паралелізм між космогонією та ембріогонією, відповідно між ідеями космології та ембріології в різних і численних міфоепічних традиціях.

Загалом істотно те, що в ритуалі брали участь усі члени колективу, він активізував усі засоби, що знаходилися в розпорядженні людини, пізнання, відчуття й переживання світу – зір, слух, нюх, дотик, вкус, почуття й розум. У ритуалі відбувається соціалізація почуттів і ментальних можливостей завдяки внутрішньо-ритуальним «діям» й відповідним їм знаковим протосистемам, з яких пізніше виникають мистецтво, наука, філософія як інституалізованнп світогляд.

Нагромадження знань про первісну та традиційну культури свідчить про важливу роль міфу в житті людний прадавньої епохи її існування. У живописній творчості людини кам'яного віку значними є дві головні функції Давнього міфу – освоєння простору та часу. Це означає, що від початку існування культури її зміст визначається міфом, що виступає як опис, засіб пізнання світу. Міф органічно пов'язаний з фундаментальним стремлінням людської творчості до оволодіння й подолання простору та часу. Коли давня людина вкривала стіни печери, поверхню скель або глиняних посудин різними зображеннями, вона у своїй свідомості освоювала простір і час.

Відомо, що зміст культури являє собою продукт творчої діяльності у своїх різних