Міф та магія

 

Вступ

РОЗДІЛ І. Міф, як форма культури

1.1 Містична причетність як основне відношення міфів

1.2 Первісні системи вірувань: міф та магія

1.3 Міф як заперечення індивідуальності і свободи

1.4 Особливості первісної культури

1.5 Характеристика первісного мистецтва

РОЗДІЛ 2. Магія

2.1 Різноманітна магія

2.2 Причини виникнення магії

2.3 Окультизм

2.4 Магія і релігія

Висновки

Список використаних джерел

  

 

Творення міфу не належить якомусь одному часові, стверджує О. Потебня. «Міф полягає в перенесенні індивідуальних рис образу, що має пояснити явище, або низку явищ, у саме явище». Еволюція міфів, на думку вченого, свідчить не про падіння, а про піднесення (точніше – ускладнення) людської думки.

Особливої уваги заслуговує аналіз міфології як універсальної властивості культури О. Ф. Лосева, за яким міф – це безпосередній речовий збіг загальної ідеї й чуттєвого образу, одна з найвищих форм енергійного прояву сущого, природна й доконечна форма свідомості будь-якого етапу культури, а в чомусь навіть і вища форма, якщо людині вдасться досягти рівня абсолютної міфології. Міф є цілком закономірне завершення ідеї. «Міф є найнаочнішим і найконкретнішим явищем буття. У міфі буття розквітає своїм останнім осмисленням; міф свідомо й несвідомо скеровує будь-яку думку, в тому числі й філософську». Міф є диво, і як диво він засадничо має характер сповіщення, свідчення, маніфестації, пророцтва. Адже диво, за висловом Ґьоте, є найулюбленіше дитя віри. Якщо Кант говорить про дві форми уявлення доцільності в природі – логічну й естетичну, то Лосєв твердить, що існує ще й міфічна доцільність і що саме вона є дивом. Міф є у словах викладена особистісна історія; як сакральна історична оповідь він формулює норми поведінки, які мають бути загальними. Міф є розгорнуте магічне ім'я, і розгортається він у напрямку смислу й ідеї. «Магічне» в такому разі – синонім дивовижного, ім'я – це не просто умовна назва, воно виражає словесно-ідеологічну осмисленість названого явища. Міф є «ім'я» в тому сенсі, що він влучно вказує на справді важливі ознаки предмета або особи.

У чому ж полягає його універсальність? Міф є доконечний зріз будь-якого й кожного історичного типу свідомості.

Міф варто розглядати не лише як арсенал мотивів і сюжетів для подальших розповідних і образотворчих формацій, а й як джерело зображувально-поетичних засобів цих формацій. Міф як афоризм, чи висловлювання, властивий кожній усній культурі, адже для неписьменної людини кожне слово мало свій поетичний світ, «миттєве божество» (Е. Касирер).

Найнижчим рівнем, до якого ми можемо звести походження релігійних принципів, є принцип «миттєвих божеств»; так Е. Касирер позначає образи, що народжуються від потреби певних почуттів за певного критичного моменту, й водночас несуть ознаку початкової мінливості й свободи або прозріння. Касирер у праці «Мова та міф» розглянув цей аспект у свідомості неписьменної людини, досліджуючи поняття слова стосовно міфу (етимологія слова mythos указує на те, що воно означає слово).

Безумовно, буде помилкою дошукуватися певного міфологічного «протоваріанта» в будь-якому казковому, епічному чи іншому, пізнішому, тексті культурна. Проте відповідність між «макрорівнем» міфу й «мікрорівнем», скажімо, розповідного фольклору є досить характерна. Міфологія, певна річ, була «колискою» та «школою» поетичної фантазії, багато в чому випереджаючи її специфіку, хоча повне ототожнення міфології та літератури, що пропонується «ритуально-міфологічним» напрямом у літературознавстві, напевно, не можна прийняти. Водночас, оповідування входить у саму специфіку міфу, бо міф – це не лише світогляд, а й оповідь. Звідси випливає особливе значення міфу для формування словесної творчості, передусім розповідної.

Значущість міфологічних текстів для культури неміфологічно-го типу підтверджується, зокрема, сталістю спроб їхнього перекладу на культурні мови неміфологічного типу. У галузі науки це спричиняє, як зазначає Ю. Лотман, виникнення логічних версій міфологічних текстів, а в галузі мистецтва й подекуди при простому перекладі на природну мову – метафоричні конструкції.

У текстах Нового часу міфологічні елементи можуть бути раціонально, тобто неміфологічно, організовані. Незважаючи на строкатість конкретних маніфестацій, міфологізм тією чи іншою мірою може спостерігатися в найрізноманітніших культурах, і загалом виявляє значну сталість в історії культури. Певні форми його являють собою реліктове явище або є наслідком регенерації; вони можуть відтворюватися несвідомо або цілком усвідомлено.

Слід розрізняти міфологічні шари, які виникають спонтанно, й ті, що утворюють певні ділянки в індивідуальній або суспільній свідомості й зумовлені певними історичними причинами свідомих спроб імітувати міфогенну свідомість засобами неміфологічного мислення. Такого роду тексти мають вважатися міфами (або навіть не відрізнятися від них) з позицій неміфологічної свідомості.

Не випадково Геґель закликав «створити нову міфологію», застерігаючи, що «ця міфологія має перебувати на службі ідей, бути міфологією розуму..., прийшов час міфології стати філософською..., філософії – міфологічною, щоб філософи заглибились у сферу чуттєвості» (6, 213).

Картина, яку змальовує міф, стосується переважно часу встановлення наявного світового ладу, того особливого й відокремленого періоду, що не складає неперервної лінії з «історичною» послідовністю часів (хоча розбіжності поміж ними не слід розглядати як суто діахронічні). Завдяки своїй постійній активності й незгасній актуальності міф ніби постійно присутній «тут» і «тепер». Подібне співвідношення синхронії та діахронії може траплятися й у