Міф та магія

По-перше, це взаємозв’язок особистісного розвитку з процесом художнього мислення, яке є метафоричним, інтуїтивним, наближеним до давнього міфолого-релігійного світогляду. Художнє мислення спонтанно виводить особистість за межі буденності, переводить її у стан натхнення, катарсису тощо. Катарсис сприяє самоперевершенню особистості, сходженню її на новий рівень самоусвідомлення.

По-друге, актуалізація суб’єктивного образу світу міфотворця завдяки синтезові усвідомлюваних і неусвідомлюваних психічних змістів особистості. Оновлений суб’єктивний образ світу постає у формі особистісного новоутворення періоду інтроверсії (за М. Еліаде), а саме в індивідуальному авторському міфі.

По-третє, автор індивідуального міфу, спонтанно керуючись універсальними законами створення міфологічної картини світу, мимоволі об’єктивує унікальне розуміння просторово-часового континууму в певній етнокультурній традиції, специфічно репрезентує її цінності й смисли. Саме тому етнокультурну міфотворчість особистості можна співвіднести з другим (культурним) “народженням” її, яке гранично реалізується як екзистенційний проект особистості щодо певної культури. У ракурсі ставлення суб’єкта до історичної традиції екзистенційний проект – це побудова власного життєвого світу відповідно до надбань, проблем і перспектив етнокультурної спільноти, з якою цей суб’єкт себе ідентифікує.

По-четверте, звідси випливає неповторний, ексклюзивний стиль художнього мислення автора індивідуального міфу. Цей стиль задається етнічними переломленнями загальнокультурної картини світу, а також особистісною й професійною апперцепцією досвіду.

По-п’яте, в індивідуальному авторському міфі оприявнюються термінальні переживання суб’єкта. Семантика життя і смерті відбиває процес трансцендентування за межі особистості, до змістів духовного рівня, прагнення вийти за рамки біологічних законів для відродження у світі духовному, символічному.

 

 

Діалектико-матеріалістична філософія розглядає людину як єдиного суб'єкта культури, який створює життєве середовище для себе й формується під його впливом. Це означає, що становлення світу культури є результатом тривалого процесу взаємовпливу біологічної та соціальної еволюцій. Тут можна виділити два принципових моменти: здатність суспільної людини продуктувати культуру є результат взаємодії біологічної та соціальної еволюцій, що включають і еволюцію знарядь, внаслідок чого людина – не лише творець культури, а й об'єкт, сформований на основі праці та культури, перехід від нелюдської стадії до людської відбувався поступово й прогресував тривалий час. Іншими словами, не тільки історія розвитку культури є історією об'єктування духовних здібностей, але й історія розвитку духовних здібностей людини є історією перетворення культури в «інгредієнт» цих здібностей.

Світ культури міцно пов'язаний з процесом гомінізації, процесом переходу від тварини до людини, аспектом якого є перехід від певних інстинктивних реакцій на світ тварини до непевності людського знання. Дійсно, тварина володіє інстинктами, пов'язаними з научениям, котре регулює його поведінку в кожний момент життя. Дослідження в галузі етології підтверджують: поведінка одних тварин, що живуть у відносно стабільному та незмінному середовищі, в основному наперед запрограмована й дотримується суворого шаблону, в той час як поведінка інших – в умовах змінного середовища – вимагає відхилення від стандарту й вибору однієї з кількох альтернатив поведінки. Це підтверджує, що у тварин світосприйняття й світ дії (поведінки) поєднані. У людини ж вони опосередковані світом соціальної історії, внаслідок чого людина часто опиняється в ситуації, коли вона дійсно не знає, що мусить робити, як діяти.

У людини виникла потреба в прийнятті надійного рішення та визначенні його надійності. Саме ця потреба і лягла в основу генезису культури (міфологія, релігія, мистецтво тощо) з її різноманітним арсеналом фізичних та духовних технік. Лише культура дає можливість людині будувати свою поведінку на підставі різних стратегій передрікання майбутніх, але не існуючих подій. Однією з трьох таких стратегій у первісних, архаїчних культурах є стратегія наслідування, коли передрікання майбутнього витікає з імітації тих чи інших явищ властивостей навколишнього світу.

З цією магічно-релігійною стратегією органічно пов'язані процедури магії та чаклунства. Майбутнє не тільки передрікається, але й змушується: жертва умиротворює гнівних богів і зобов'язує їх виконувати те чи інше прохання людини або ж усього племені. Ця стратегія породжує в людині релігійну віру, завдяки якій зникає непевність ситуації прийняття рішення.

Другою стратегією є індивідуальне систематичне спостереження просторово-часових зв'язків та їх залежностей. Один з багатьох прикладів такого типу знаходимо в повідомленнях про індійців племені «чорна стопа». Вони завчасно передрікають прихід весни за ступенем розвитку плода в лоні забитої самки бізона. Таке передрікання, як правило, виявляється точним. Або ж інший приклад. Заклинання осагів (одне з племен сіу) поєднує воєдино одну дику рослину, маїс та бізонів. Пояснюється це таким чином: влітку осаги полюють на бізонів, аж поки в прерії квітне обумовлена рослина. Вони знають, що маїс визріває одразу після цвітіння цієї рослини. Третя стратегія – висновок за аналогією на основі виділення подібних ознак анімістичним мисленням, яке заселяє природу божествами, демонами й духами. Приклади, що ілюструють цю стратегію, досить численні. Так, про одне з племен пігмеїв повідомляється, що воно застосовує як протиотруту під час зміїного укусу або як засіб оволодіння вогнем споринню, що має форму зуба. В епоху палеоліту оволодіння вогнем відіграло колосальну роль в культурній еволюції людини. У повір'ях усіх народів вогонь – символ вічності. Тому в легендах він був не створений, а викрадений у богів і переданий людям, як описував давньогрецький драматург Есхіл, Прометеем. Істотно, що вогонь необхідно було підтримувати,. «нідкормлювати», як тварину. Це й породило традицію його збереження жрицею