Міф та магія

Динаміка символів – від простого, короткотривалого, статичного образу, який позначає елементарне поняття, – до великих єдностей послідовних образів – мінливих подій, візуалізацій явищ у їх розвитку і т. ін. – виглядає як створення певної історії (розповіді). Такі історії, вважає Лангер, це наш розумовий інвентар для символізації подій. Вони вміщують у собі не тільки візуальні, а й кінестетичні, слухові та інші компоненти. Розум, який орієнтується за допомогою символів у матеріальних та соціальних реальностях, може “функціонувати вільно й впевнено навіть під великим тиском з боку обставин”. Це можливо завдяки тому, що символізація сприяє осягненню сутності речей і явищ.

Природа символу близька до природи міфу, де спостерігається безкінечний ряд перетворень чи окремих моментів єдиної моделі-ідеї. Правильне усвідомлення такої творчої ідеї, прообразу чи праобразу є інтегративним фактором мистецтва щодо несвідомого особистості. Як уточнює послідовник К. Г. Юнґа Е. Едінгер, посередництво символу потрібне для підтримування контакту Его з розширеним виміром Я. “Оскільки цілісна особистість значно більша, ніж Его, символ реалізує зв’язок з надособистісними силами, які становлять джерело нашого існування і сенсу нашого життя” [9, 123].

Символ має свої специфічні особливості в характері взаємодії плану змісту і плану вираження, що відрізняють його, з одного боку, від нефігуративних, буквальних означників, а з іншого боку – від генеалогічно споріднених із ним фігур метафоризації. Метафора поглиблює розуміння реальності, а символ веде за її межі. Невипадково у визначеннях символу зазвичай підкреслюється його здатність передавати найскладніші логічні поняття, містичні явища і стани. Наприклад, у концепції В. Франкла символ потрактовано як механізм інформаційного обміну між реальностями. “Дію символу можна порівняти з ефектом перспективи. Подібно до того, як перспектива засобами другого виміру передає третій, дає змогу в площині побачити простір, так і символічний образ робить незбагненне доступним і зрозумілим” [6, 127].

Так само думає і О. Ф. Лосєв. Він вважає, що символ виконує “функцію зустрічі певних конструкцій свідомості з тим або іншим змістом несвідомого” і тим самим полегшує самопізнання особистості. “Можна сказати тільки те, що символ насправді вміщує в собі набагато більше, ніж сама річ в її безпосередності. Символ у прихованій формі зосереджує в собі всі можливі прояви певного явища. Ця надзвичайна узагальненість та ідейна насиченість і роблять його для нашої свідомості чимось загадковим” [7, 185].

Що ж стосується трансформації метафор у символи, то цей процес на сьогодні вивчено недостатньо. На наш погляд, він пов’язаний з образно-художнім розробленням метафор. Усім добре відомо, що таке крутий характер, золоті руки, срібне волосся, залізна воля, чорна заздрість, зелена молодь, білі вірші і т. ін. Метафоричність цих словосполучень очевидна, але разом з тим вона потенційно може набувати образно-художнього розроблення. Особливо якщо переломлюється крізь призму “індивідуальних умов” розуміння предметності окремою творчою особистістю. У цьому випадку виникає образ-символ чи, інакше кажучи, оприявнюється особистісний міф у вигляді ексклюзивної міфологеми, яка розгортає перед нами цілісний символічний сюжет, сценарій внутрішньої драми автора, в якому зазвичай вдається “прочитати” індивідуальний потенціал самореалізації автора.

Спеціальне заглиблене спостереження й оцінювання творчості відомих письменників дає нам приклади такої трансформації метафор в індивідуальні авторські тексти-символи, а також зворотного процесу, коли весь художній простір твору може бути передано однією фразою, яка зазвичай виноситься в назву. “Коли ми згадуємо такі висловлювання, як “мідний вершник” (маючи на увазі відому поему О. С. Пушкіна), “мертві душі” (з відомої поеми М. В. Гоголя), “живий труп” (за Л. М. Толстим), “хамелеон” (в А П. Чехова) і т. ін., завжди перед нами виникають образи символічні, котрі як акти розуміння специфічної предметності ніде більше не існують, крім як в індивідуальному міфологічному просторі зазначених авторів” [7, 87]. Натомість цей міфологічний простір стає загальним здобутком представників певної культури і транслюється в часі і просторі. “Вочевидь відомі ідеї Платона чи першодвигун Арістотеля виявляються нічим іншим, як саме символами. Монадологія Лейбніца, “творча еволюція” А. Берґсона і весь фройдизм – наскрізь символічні, хоча ці автори уникають терміна “символ”. Отже, у первинній метафорі образ буквального значення стає основою для переносного значення, на основі якого, у свою чергу, буде створено символ, тобто означено психічні змісти, які раніше не мали власної назви.

Індивідуальну авторську міфотворчість можна розглядати як самоініціацію суб’єкта в культурі. З погляду психологічної науки, самоініціація – це створення нової конфігурації особистого мікрокосму чи, інакше кажучи, перехід у новий міфологічний простір, якому відповідає оновлений образ світу й самого себе.

Основними складовими самоініціації є: вихід за межі буденності (виокремлення із звичного середовища, перехід у змінений стан свідомості і т. ін.) ; період інтроверсії (визрівання нових структур (новоутворень) в особистості, символи – “лоно матері” та ін.) ; термінальні переживання як сходинки до трансформації особистості, ознаки перевтілення в більш досконалу форму існування, друге (культурне, релігійне) народження, яке актуалізує причетність особистості до цілей спільноти (символіка смерті і воскресіння, нове ім’я, зміна тіла та ін.). Усі ці складові можна спостерігати в процесі індивідуальної авторської міфотворчості, якій притаманні