Місто "Фронтальєрів" (ділові зв'язки та переміщення греків Маріуполя в останній чверті XVIII ст.)

 

Н. І. Бацак (м. Київ)

Ґрунтуючись на даних, віднайдених в архівних документах, досліджується місто як простір ділових та соціокультурних контактів етнічної переселенської громади. Особлива увага приділена різноманітним діловим зв’язкам греків у їхній господарсько-економічній діяльності; розглянуто напрями переміщень підприємців Маріуполя, шляхом аналізу цілеспрямованої діяльності конкретних людей досліджено характерні стратегії греків як економічних і господарських агентів у найбільш ранній і мало досліджений період існування етнічної громади в порубіжному регіоні.

Ключові слова: греки Маріуполя, Крим, Надазов’я, місто, міграція, ділові зв ’язки.

Міста Надазов’я сьогодні повертаються до своєї первинної ролі форпостів1 на лінії не лише геополітичного конфлікту, але й міжцивілізаційного зіткнення. Знову, як і понад два століття тому, найбільші з них утворюють полюси активного міграційного руху, що притягуючи або віддаляючи, скеровують його напрямки. За очевидної відмінності причин розгортання цих дистанційованих у часі процесів, сотні тисяч людей так само змушені переживати згубні наслідки переселення – різкого розриву соціальних та економічних зв’язків, демонтажу усталених суспільних інститутів, – пізнають необхідність адаптації у незвичному географічному просторі та у нових соціокультурних умовах порубіжжя. Власне, саме тому дослідницьку увагу наразі привертають спільноти, чий історичний шлях збагачений досвідом вимушеної міграції (хоч би які мотиви не були її спонукою), а також практикою подолання негативних чинників переселення та освоєння знелюд- нених прикордонних обширів.

У широкому значенні, жителі прикордонних регіонів (від фр. frontaliers) – військовий, а тепер частіше демографічний термін (напівофіційне позначення осіб, котрі з постійною періодичністю перетинають кордон, працюючи у сусідній країні, різновид «маятникових» транскордонних трудових мігрантів) ; тут вжито з певною часткою умовності, тому взято у лапки.

Незважаючи на певну умовність об’єднання людських спільнот, саме їм, з їхніми ціннісними установками та орієнтаціями, дано визначати смисли того географічного простору, який вважають своїм. Отже й при зміні місця свого проживання спільноти воліють зберегти ключові культурно-просторові детермінанти, виходячи з власних етнокультурних установок. Що ж до міграційної політики Російської імперії, зокрема у розглядуваний період, то для неї загалом було характерним ігнорування етнокультурного чинника в розробці стратегій переселень окремих етнічних груп та цілих етносів. Так сталося й щодо кількох десятків тисяч кримських християн – греків, вірменів, грузинів та ін., що їх переселення у межі імперії відбулося внаслідок реалізації масштабного геополітичного проекту російського загарбання Криму в останній чверті XVIII ст. У відповідності до цих стратегій влада жорстко визначила місце розселення колоністів там, де це було вигідно державі, скидаючи з рахунків їхню етнокультурну специфіку та низку важливих соціально-економічних чинників, що впливали на життєдіяльність громад до вимушеного переміщення. Вектор зовнішньої та внутрішньої міграції, організовуваної російським урядом з другої половини 1770-х років, був скерований на величезні малозаселені (втім, більше знелюднені після приєднання до Російської імперії) обшири південно-східних українських земель, що з давніх часів були певною нестійкою зоною, так званою «бар’єрною смугою». Одним із ключових мотивів цієї політики була необхідність найінтенсивнішого господарського «освоєння» регіону та запровадження у ньому державних органів влади (у поєднанні з елементами самоврядування) – інакше кажучи, остаточного прилучення його до володінь імперії2. Уможливлювалося це застосуванням системи додаткових заохочувальних заходів – пільг та преференцій, дотацій, субсидій тощо, котрі поширювалися на певні групи переселенців, але впродовж обмеженого періоду.

Виведені до новоутвореного в Азовській губернії (1775-1783) Маріупольського повіту (1780-1807) греки гостро пережили наслідки переселення, пов’ язані з втратою традиційного географічного ландшафту, та соціо- культурного простору, порушенням важливих економічних зв’язків. У статті буде розглянуто конкретні способи і практики економічної діяльності етнічної громади молодого порубіжного міста, яким був Маріуполь на початковому етапі його розбудови. Ґрунтуючись на даних, віднайдених в архівних документах етнічного органу самоврядування спільноти – Маріупольського грецького суду*, – особлива увага буде приділена різноманітним діловим (у тому числі неформальним) зв’язкам греків у порубіжному місті як просторі їхніх економічних і соціокультурних контактів; також буде розглянуто напрями переміщень купецтва і містян Маріуполя, досліджено характерні стратегії і внутрішню логіку греків як економічних і господарських агентів шляхом аналізу цілеспрямованої діяльності конкретних людей з їх уявленнями, ціннісними орієнтаціями і соціокультурними традиціями.

 

Козацька Домаха на плані м. Маріуполь (1826р.)

 

Мова йде про ту частину архівної документації Грецького суду, котра акумульована у фондах Центрального державного історичного архіву у Києві, що її 1996 р. вперше було виявлено нами і частково введено до наукового обігу впродовж 1998- 2010 рр. (див. : Бацак Н. Культурно-освітній розвиток грецької громади Північного Приазов’я (ХУІІІ-ХІХ ст.). – К. : Інститут історії України НАН України, 1998; З історії міжнародних зв’язків України: наука, освіта (ХУІІІ – 30-ті роки ХХ ст.). Документи і матеріали / За ред. М. М. Варварцева. – К. : Інститут історії України НАН України, 1999; Бацак Н. Грецька спільнота Надазов’я: етнокультурні процеси (остання чверть ХУІІІ – початок ХХ ст. – К. : Інститут історії України НАН України, 2010). Потому документи фонду неодноразово привертали увагу українських дослідників (див. : Подгайко М. Самоорганізація грецької громади Північного Приазов’я (кінець ХУІІІ – 70-ті рр. ХІХ ст.) // Збірник наукових праць. Серія «Історія та географія». – 2010. – Вип. 40. – С.