Місто "Фронтальєрів" (ділові зв'язки та переміщення греків Маріуполя в останній чверті XVIII ст.)

Міграційні процеси як чинник формування міської етносоціальної структури у Надазов’ї. Задля убезпечення порубіжної лінії з середини XVIII ст. у Надазов’ї зусиллями російської влади постають нові фортечні укріплення, а також розвиваються старі міста (такі як Бахмут, Тор та ін.). Уздовж кордону виникають військові поселення, до яких переводиться з центральних російських губерній служилий люд (однодворці), а також військові з іноземців, що мали досвід у боротьбі з Османською імперією (зокрема, засноване 1754 р. військово-землеробське поселення Слов’яно- сербія).

У прагненні підвищити свій авторитет серед європейських держав, розширити зв’язки з сусідами, зміцнити свої торговельні та політичні позиції у Причорномор’ї, російський уряд надавав протекцію першим іммігрантам, які засновували в регіоні своєрідні колонії-слободи з особливим економічним статусом4. Тим не менше, іноземні поселяни складали порівняно незначну частку мігрантів. Серед них найбільш помітною групою були переселені наприкінці 1778 р. до Азовської губернії кримські християни (греки, вірмени, грузини та молдавани). За підрахунками, зробленими у дослідженні проф. В. Пірка5, на кінець XVIH ст. людність регіону складалася з представників кількох десятків етнічних груп, серед яких українці становили понад 61, 3% від загальної чисельності населення, росіяни – 20, 5%, греки – 7, 3%, вірмени – 6, 1%, молдавани – 2, 5% та ін.

Наприкінці XVIII ст. надазовські та причорноморські міста і фортеці ще частково зберігають традиційну для них роль військово-адміністративних форпостів. Однак у процесі здійснення імперського проекту колонізації регіону вони поступово починають засвоювати нові функції – адміністративних, економічних і культурних центрів.

Зауважимо, що внутрішні і зовнішні міграційні потоки формували не лише новий етнічний, але й соціальний профіль міст. Офіційні статистичні дані, фіксуючи адміністративно-територіальні зміни, відбили чисельність і рухливість населення, інфраструктуру, рід занять і таке ін. щодо міст пору- біжжя. Відповідно, знайшли відбиток відмінності структури міського та сільського населення Азовської губернії (пізніше – Катеринославського намісництва), котрі «значно різняться між собою за своїм становим складом». У сільській місцевості селяни, що підпадали під офіційну категорію «казенних поселян», складали більшість населення (майже 98%), але вони також становили і значну частку населення повітових міст. Кожній з етно- компактних і етнодисперсних груп, виниклій унаслідок міграційних хвиль, вдалося знайти свою нішу в економіко-демографічній структурі Надазов’я. Зокрема, у поясненнях до Атласу Катеринославського намісництва (1787 р.), міститься таке узагальнення: «... з росіян однодворці і селяни більше схильні до хліборобства, малоросіяни вправляються у тому самому і схильні до скотарства, греки і вірмени в купецтві, промислах, майстерностях [тобто ремеслах. – Авт. ] і у розведенні садів і виноградів переважніше перед іншими вирізняються»6. Усім їм припало пройти складні адаптаційні процеси, пристосуватися до законів розбудовуваного суспільства, до урбаністичних господарства і культури, але при цьому створити умови для збереження власної етнічної ідентичності.

Серед жителів Маріуполя більший порівняно до населення округи, відсоток становили так звані привілейовані стани – зокрема, купці, духівництво, військове й цивільне дворянство), що є цілком зрозумілим і з огляду на те, що їхні заняття (торгівля, а також державна і суспільна служба) були невід’ємними від урбаністичного життя7.

Кілька століть не маючи в Криму окремого міського етнічного центру, греки у Надазов’ї 1780 р. почали розбудовувати м. Маріуполь (спочатку звався Маріамполь) як осереддя своєї етнічної автономії. І хоча упродовж перших кількох років більшість грецьких будинків були тимчасовими землянками, а «офіційну» частину міста, за деякими відомостями, прикрашали лише 14 дерев’яних казенних будинків та 6 крамниць, грецька спільнота вже на тому етапі утворила окремий етнічний адміністративний округ, котрий управлявся власними виборними органами й спромігся проіснувати упродовж трохи не ста років.

Крім Маріуполя, місцева етнічна автономія поширювалася і на округу, до якої увійшли понад два десятки заснованих колишніми кримськими греками, грузинами і волохами слободи. За статистичними даними по Азовській губернії 1781 р., у Маріуполі та грецькій окрузі рахувалися 14 483 особи (7784 чол. та 6699 жін.). У самому місті мешкали 3967 осіб (2545 чол. та 1422 жін.). Соціальна структура громади міста об’єднувала 144 купців, 213 міщан, 1149 цехових ремісників та решту ін. станів8.

Наприкінці ХУШ ст. промисловість у грецьких переселенців була представлена 21 видом ремесел9. Однак більшість з них не мали товарного значення, тому з розвитком регіонального ринку поступово були втрачені. Серед різних галузей господарювання домінуючими були скотарство і торгівля. Заняття скотарством для надазовського регіону було не лише традиційним і, так би мовити, «зручним»: «За просторістю степових місць заведено тут скотарство, кінські, рогатої худоби й овечі заводи складають найголовніший господарям зиск. Тут скотарство тим зручніше утримувати, що худоба, а особливо коні, майже цілу зиму (за виключенням хіба що місяця півтора, щонайбільше два – січень та лютий) можуть собі розшукувати у полі поживу»10. У нових умовах розгортання імперської колонізації розведення і торгівля худобою залишалися надзвичайно прибутковими, оскільки вони, як основа добробуту місцевого населення і нових поселенців, були підтримувані урядовими заходами. Зокрема, з 1780 р. діяв зменшений митний тариф на експорт худоби з Азовської і Новоросійської губерній11. Цей чинник зовнішньоекономічної політики Російської держави помітно стимулював