Місто "Фронтальєрів" (ділові зв'язки та переміщення греків Маріуполя в останній чверті XVIII ст.)

Роль Маріуполя як комерційного центру в регіоні базувалася на інтенсивній розбудові мережі торговельних зв’язків та розвитку ярмаркової діяльності. Про зміну галузевої структури місцевого господарства, зокрема, йдеться в описі 1781 р. : «На морських косах тут раніше бували великі рибні ловлі, а тепер за схильності греків до купецтва, хліборобства та розведення виноградних садів і фабрик, не з таким успіхом, та одними лише малоросіянами риболовля здійснюється... У... місті заведена для вироблення чорних сап’янів фабрика»12. За розмірами торговельного обігу тогочасні маріупольські ярмарки ще не могли конкурувати з катеринославськими або таганрозькими, однак проводилися вони частіше, чотири рази на рік: «1) 23 квітня, у день Св. Великомученика Георгія, 2) липня 22, у день Святої і рівноапостольної Марії Магдалини, 3) жовтня 1, у день Покрови Богородиці, 4) грудня 6, в день Чудотворця Миколая»13. За добрих обставин, коли на місцеві ярмарки «з’їжджалися купці з різних місць: з Турецької області, з Константинополя і Архіпелазьких островів, Кримського півострова, Черкаська і донських станиць, з Харківського намісництва, з Полтави та інших місць Новоросійської губернії. «14, відбувалися великі торги різноманітним привізним та місцевим крамом. З привізних товарів найбільше значення мали «. товари красні, різні парчеві, шовкові матерії, аглицькі та інші сукна, ситці, напівситці, китайки, набійки, полотна голландські та інші срібні, золоті й діамантові речі, також юхти, сап’яни, шкіри, залізо, мідний, олов’яний, кришталевий і скляний посуд, сірі кримські та чорні смушки». Місцевий ринок пропонував багатий вибір та у великій кількості «вовну, конопляне і лляне прядиво, різного роду хліб, сало, рибу, дьоготь. Найголовніша ж торгівля складається з рогатої худоби, коней та овець, що все помірною і недорогою ціною продається». Отже греки прагнули ефективно використовувати можливості, зумовлені їхнім особливим економічним статусом та правом самоврядування. Однак в умовах лише зароджуваної місцевої економіки вони ще досить довгий час могли хіба що мало-помалу компенсувати втрати економічних ресурсів та людського потенціалу, що їх зазнала етнічна група внаслідок переселення.

 

Маріупольська пристань

 

Місто як простір ділових та соціокультурних контактів переселенської громади. Якщо відновлення втраченої природно-географічної складової економічних ресурсів було неможливим, а скорочення фінансових капіталів та оборотних коштів у нових умовах для багатьох членів громади – доволі непросто, то єдиною реальною перспективою залишалося якнайшвидше надолужити втрачений людський ресурс. Його основу становив так званий «людський капітал» – підприємницькі здібності та ділові зв’язки.

Напрямки ділової активності грецької громади Маріуполя. В перші місяці після облаштування греків географія ділових та соціокультурних зв’язків грецького міста здебільшого обмежувалася основними прикордонними пунктами Маріупольського повіту. Низка досить репрезентативних архівних документів дозволяють робити висновки не лише про характер, спрямування та інтенсивність цих контактів, але й доволі різнобічно репрезентувати їх суб’єктів. Так, багатоманітна реєстрова та фіскальна документація містить характеристики агентів за місцем проживання та припи- сання, соціальним статусом, родом занять, опосередковано – майновим станом.

Серед найбільш актуальних на той час для маріупольських греків ділових маршрутів найкоротшим був до найближчої до міста прикордонної застави фортеці св. Петра. Зведена 1770 р. при гирлі р. Берда як один з форпостів Дніпровської укріпленої лінії, Петровська фортеця відігравала важливу роль у сполученні Маріуполя з Кримським півостровом. Через її митну заставу «... йде пошта у Кримський півострів і до Керчі та Єніколі суходолом... 340 верст, а морем 190 верст». Саме у канцелярії коменданта фортеці бригадира Густава фон Таубе (? -1796) грецькі поселенці, збираючись вирушити у тій чи іншій справі до нещодавно залишеної своєї батьківщини, мали заздалегідь отримувати відповідний паспорт. Найчастіше греки зверталися до комендатури Петровської фортеці по дозвіл на комерційні поїздки до солеварень, що розташовувалися у прикордонній смузі. У торговельному житті тогочасного грецького міста гуртова та роздрібна торгівля сіллю відігравала велику роль. З окремих документів Грецького суду напевно відомо, що у 1781-1782 рр. близько двадцяти маріупольських купців та міщан займалися продажем солі, привезеної через кордон. Приблизно 5, 5 тис. пудів її було у продажу в крамницях Маріуполя та на Білосарайській косі по риболовних промислах15.

Упродовж 1781 р. у торгово-перевізних справах до так званих «бердянських» (розташованих між ріками Берда та Молочні Води) та кримських соляних озер, греками міста було здійснено понад шістдесят поїздок. У цих, як правило колективних, ділових експедиціях взяли участь близько 80 осіб16. Купці вирушали на возах, запряжених парою або трійкою коней, рідше – парою волів, у супроводі «товаришів», прикажчика або робітника (іноді – кількох) : так, 13 квітня «грек Микола Александров з трьома робітниками» подався з Маріуполя до Петровської фортеці для отримання там «від бригадира Таубе на Молочні Води паспорта терміном на три м[іся]ці»; 10 вересня «маріупольський житель грек Іван Ільїн з трьома робітниками» відправився у тому самому напрямку «для взяття там від його високородія бригадира Таубе на Молочні Води на 20 днів паспорта»; 11 листопада «маріупольський житель грек Юрій Александров з робітником вирушив у фортецю Петровську і до річки Берди строком на один м[іся]ць» тощо17. Інколи міщани прямували торгувати сіль самостійно, як от, наприклад, 23 листопада «маріупольський житель грек Тохтамиш Давидов до фортеці Петровської і на річку Берду строком на 15 днів». Утім, заможне купецтво, навпаки, майже ніколи особисто не брало