Морально-психологічне забезпечення діяльності військ

Девіантность достатньо широко поширена як серед психіч-но здорових людей, так і серед осіб із психічними відхиленнями. За даними М.П. Князевой і О.А. Тріфонова, у 30-50% підлітків, що поступають у психіатричні стаціонари, виявляються ті або інші девіантні форми поведінки, а в позалікарняній практиці цей відсоток ще вищий. Так, В.В. Королев при дослідженні великого контингенту осіб молодого віку з так званою «допреступным по-ведінкою» у 84,6% випадків відзначає ухилення від роботи і на-вчання, в 63% — різні антигромадські дії і в 35,2% — насильни-цькі (гетероагресивної) дії. Серед девіантної поведінки у військо-вослужбовців термінової служби провідне місце посідає самові-льне залишення частини. При цьому, за даними З.У. Літвінцева, у 51,3% випадків подібні форми мають місце серед психічно здо-рових військовослужбовців і в 46,6% — серед осіб з непсихоти-ческими (прикордонними) формами психічних розладів.

Девіантна поведінка як відхилення від етичних норм даного суспільства і делінквентна поведінка, якою позначаються дрібні, незначні антигромадські дії, розглядаються як форми антигро-мадської поведінки, причинами якої є, зокрема, соціально-психологічна (непатологічна) деформація особи й особливості ситуації, в якій здійснюються протиправні дії.

В умовах морально-психологічної нестабільності суспільс-тва, що природним чином несприятливо відбивається і на життє-діяльності військових колективів, з особливою гостротою вини-кає питання про розмежування меж компетентності медичних, виховних, командних і правоохоронних органів при аналізі конк-ретних випадків порушення регламентованої поведінки у війсь-ковослужбовців. При цьому кожного разу постає питання: чи є відхилення в поведінці ознакою психічної патології або ж вони відображають психологічні особливості молодого віку, дефекти виховання або обумовлені чисто ситуативними моментами. Од-нозначно відповісти на це питання часом дуже важко унаслідок відсутності чітких діагностичних критеріїв і термінологічної не-визначеності. Тому розглянемо детальніше зміст ряду основних понять, що характеризують різні форми порушення поведінки.

Порушення поведінки — це відхилення від норми зовні спостережуваних дій, в яких реалізуються внутрішні спонуки людини. Вони можуть виявлятися як у практичних діях (реальне порушення поведінки), так і у висловах, думках (вербальне по-рушення поведінки).

Антигромадська (антисоціальна) поведінка направлена проти інтересів суспільства в цілому або конкретних людей. Окрім правопорушень сюди відносять вчинки, пов'язані з неви-конанням або невизнанням етичних норм суспільства.

«Патологічні порушення поведінки» трактуються неодна-ково. Так, В.В. Ковальов розглядає їх у рамках певних форм. До ознак патологічних поведінкових порушень він відносить наяв-ність патохарактерологичного синдрому, особливості якого зумо-влюють своєрідність розладів поведінки. На думку А.Е. Лічко, «патологічні порушення поведінки» можуть спостерігатися не тільки при хворобливих станах, наприклад, при психопатіях, але і при акцентуації характеру, тобто на тлі психічної норми. Цим порушенням властива здатність виникати в самих різних ситуаці-ях і викликатися різними стимулами; схильність набувати влас-тивостей патологічного стереотипу і перевищувати певну «сте-лю» порушення поведінки, що рано чи пізно призводить до соці-альної дезадаптації.

Девіантна (відхильна) поведінка розглядається, з одного боку, як поняття соціально-психологічне, оскільки позначає від-хилення від норм міжособистісних взаємин, прийнятих у даному конкретно-історичному суспільстві, здійснюване в рамках психі-чного здоров'я, тобто за відсутності граничної психічної патоло-гії. З іншого боку, це поняття непомірно розширюється, охоплю-ючи всі форми порушення поведінки і у здорових, і у психічно хворих людей. Делінквентна поведінка припускає дрібну провину і правопорушення, що не досягають злочину, караного в судово-му порядку. А.Е. Лічко, що ввів в практику підліткової психіатрії поняття «делінквентність», позначав їм дрібні антигромадські дії, що не спричиняють за собою кримінальної відповідальності, і вважав, що делінквентність є найбільш яскравим проявом пове-дінки певних типів психопатій і акцентуації характеру. В.В. Ко-рольов указує, що за кордоном термін «делінквент» уживається здебільшого стосовно неповнолітніх злочинців, які після досяг-нення повноліття автоматично перетворюються на «криміналь-ну» або «антисоціальну» особу.

Виходячи з того положення, що психічно здоровим війсь-ковослужбовцям можна рахувати людину, яка є етично зрілою, розумово розвиненою, психологічно урівноваженою, здатною опанувати військову спеціальність, адаптуватися до військової служби і подолати специфічні для неї психофізичні навантажен-ня, не отримавши при цьому тривалого розладу здоров'я, пору-шення регламентованих (Конституцією і законодавством Украї-ни, статутами ЗС) форм поведінки можуть бути позначені як «де-віантно-делінквентна поведінка». До основних видів девіантно-делінквентної поведінки військовослужбовців слід віднести са-мовільне залишення частини, антигромадські насильницькі і ко-рисливі дії (бійки, крадіжки, псування і знищення майна, здирст-во, спекуляція тощо), ухилення від виконання військового обов’язку, навчальної і трудової діяльності, нестатутні взаємини, різні сексуальні девіації й ін. Усі перераховані форми об'єднує виражена соціально-негативна спрямованість поведінкових реак-цій. При цьому, як правило, має місце поєднаний прояв різних видів девіантно-делінквентної поведінки, яка може носити не тільки індивідуальний, але і груповий характер.

 

Висновки

 

Віднесення тієї або іншої поведінки до відхильної в першу чергу грунтується на соціальних, а не на клінічних нормах. На-віть стійка антигромадська поведінка індивіда ще не є ознакою психічної патології, а відхилення в поведінці, що спостерігаються при патологічних психічних станах, не обов'язково характеризу-ються антигромадською спрямованістю. При рішенні питання про причини відхильної поведінки альтернативний підхід (або психічні розлади, або соціально-психологічна деформація) далеко не завжди виправданий. Йдеться про складну взаємодію чинни-ків, що визначають девіантність і делінквентність, а саме: спосіб життя, безпосереднє соціальне оточення (соціальна група), певні вимоги до поведінки суб'єкта в конкретній ситуації (соціальна роль) і, нарешті, особистісні настанови і сама