Основи психодинамічної діагностики і психотерапії

Синдром понадкомпенсації. В ризикованій кар'єрі синдром понад компенсації досягається таким чином: постійний зовнішній тиск, який провокується відповідною поведінкою, призводить до хронічної перенапруги. Збереження стабільності поведінки вимагає стратегії постійного наростання витрат. Можливий вихід з подібної ситуації – збільшення тривалості роботи (надурочна робота), що оцінюється як об'єктивний показник перевантаження для особи з ризиком. Синдром порушення нічного сну, що виникає при цьому, оцінюється як чутливий показник якості змін співвідношення між суб'єктивними самопочуттям та об'єктивно існуючими формами перевантаження.

Синдром краху. Якщо синдром понад компенсації характеризується як перманентна вимушена необхідність в реактивному посиленні пристосування, наслідком якої є хронічна небезпека перевищення компенсаторних можливостей, то синдром краху означає не стільки гострий клінічний стан, скільки характерні, часто незворотні наслідки “надлому життєвої лінії” які можуть призводити до страждання особи, яка схильна до цього. Агресивна, егоїстична поведінка продовжується, але вона стає тільки фасадом; така людина проявляє свій стереотип гіперактивного агресора, але за ним ховається механізм невдалої і неповної когнітивної переробки важких життєвих подій. Той, хто реагує на перевищення здатностей пристосування механізмами захисної компенсації, той втрачає внутрішньо психічний механізм контролю (почуття міри) над функціональними процесами, що викликані стресом, такий “пацієнт ризику” демонструє емоційну стриманість та соціальну пристосовуваність. Але його стан визначається як виснаження і депресія.

Депресію з її джерелом в різнополюсному та багатократно “розвалюючомуся” синдромі гіперактивності вже неможливо заперечувати. Цим можна пояснити той факт, що в підгрупі хворих з інфарктом міокарда з тяжкими депресивними станами було в 2 рази більше випадків артеріальної гіпертензії, ніж в загальній групі хворих. Гіперактивність та ворожість – компоненти, яким, за сучасними уявленнями, придається основне значення. Такі люди, які довгий час спрямовували ці почуття назовні, врешті-решт обертають їх проти самих себе.

Психодинаміка взаємовідношень лікаря і хворого.

Інтенсивна терапія: депресія плюс страхи, але глибина депресії , ступінь її заперечення. Друга фаза – строгий ліжковий режим оживляє страхи, викликає регресивні тенденції, приковує увагу до симптомів хвороби. Одні хворі маскують своє переживання експансивною поведінкою, інші стають занадто боязливими, пригніченими та іпохондричними.

Постінфарктна стадія: спочатку страх і депресія – далі – недооцінка важкості свого стану, спостерігається тенденція до заперечення своєї слабкості та наявності кризи самооцінки.

 

 

Більшість медиків вважає, що підвищений артеріальний тиск при гіпертонічній хворобі виникає внаслідок звуження артеріол на всьому протязі серцево-судинної системи. Спроби знайти морфологічну основу звуження судин були безуспішними. Хоча не виключено, що хронічна гіпертонія в ряді випадків може призвести до судинних порушень, залишається також імовірним те, що таке порушення є супутнім, а не прямим наслідком гіпертонії.

Але незалежно від того, чи є ураження судин наслідком гіпертонії, це не є достатнім для підтвердження концепції про зв'язок походження гіпертонії з судинними ураженнями. Той відомий факт, що загальний час кругообороту крові залишається  нормальним, як і швидкість кровотоку, підкріплює теорію про те, що артеріальний тиск підвищується не за рахунок яких-небудь органічних судинних змін, а внаслідок генералізованого підвищення вазомоторного тонусу. Гіпертоніки реагують на численні життєві ситуації і на соматичні подразники подальшим підвищенням артеріального тиску; прикладом цього служать судиннозвужуючі реакції таких хворих на занурення руки у крижану воду, на фізичну роботу, на інші різні стимули.

Нейрогенна точка зору добре узгоджується з тим фактом, що кров'яний тиск у багатьох хворих на гіпертонію понижується при тимчасовій блокаді автономних гангліїв (наприклад., з допомогою хлориду тетраетиламонію). У хворих, у яких було діагностовано гломерулонефрит і токсикоз вагітних, спостерігалася слабовиражена реакція на застосування хлориду тетраетиламонію; не виключено, що хворі, які демонстрували мінливу або слабку реакцію на блокаду автономних гангліїв, вже мають морфологічні ураження нирок, що є результатом гіпертонії. Крім того, важливе значення мають дані про те, що показники зниження тиску сильніше всього розрізняються в залежності від того, наскільки варіює ступінь емоційного напруження.

Напевне, вже неможливо охопити всі джерела  наукової літератури, що пов'язують загострення гіпертонії з психогенними факторами, зокрема, неблагоприємними життєвими ситуаціями. В більшості досліджень, проведених психіатрами і психоаналітиками, підкреслюється, що для даного феномена мають велике значення подавлені  агресивні тенденції. Агресія – це будь-яка фізична або вербальна поведінка з намірами причинити людині біль або знищити її; даний вид поведінки застосовується з ворожими намірами або як навмисний засіб досягнення цілі.

На гіпертоніках були проведені систематичні психоаналітичні дослідження. В одному з таких досліджень було виявлено, що агресивні імпульси завжди зв'язані з тривогою, сильно впливають на рівень кров'яного тиску. Не дивлячись на те, що в групі хворих було представлені самі різноманітні типи особистостей, загальною для всіх хворих властивостю була їх нездатність вільно виражати свої агресивні імпульси. Іноді у таких хворих спостерігаються спалахи гніву, але в цілому у них є достатньо високий самоконтроль, так що при поверхневому, неглибокому обстеженні вони справляють враження добре пристосованих, зрілих людей. Дійсно, дуже часто ці пацієнти були надзвичайно милими і поступливими і з усіх сил намагалися сподобатися лікарю, психотерапевту і т.д.

Ф.Александер приводить слідуючий випадок: хворий на