Особливості розвитку продуктивного спілкування в міжособистісних стосунках

Для характеристики особливостей спілкування в соціальній психології використовують також поняття «тип спілкування». Відомими і описаними в науковій літературі є такі типи:

• менторський тип спілкування, який грунтується на принципі суворого підкорення одного співрозмовника іншому, зорієнтований на повчання, інструктаж. В наш час оновлення та демократизації суспільного життя, гуманізації стосунків для учасників взаємодії особливо неприйнятним стає такий тип спілкування, адже він пригнічує активність одного із співрозмовників, стає причиною негативного ставлення один до одного, призводить до погіршення морально-психологічного характеру стосунків;

• «інформативний» тип спілкування, спрямований на передавання певної інформації. «Інформативне» спілкування в сучасному комунікативному процесі не є достатньо ефективним, адже проста ретрансляція інформації призводить до пасивного її сприйняття, не створює умов для обміну думками, самостійного пошуку шляхів розв'язання проблем на основі наукової методології;

• «натхненне» спілкування вважається справжнім показником високої культури контактів. Цей тип спілкування, характерний для демократичного стилю взаємодії, вирізняється активною співучастю кожного з учасників комунікативного процесу, вмінням партнерів проявляти вимогливість водночас із справедливістю, вмінням підтримувати розмову, слухати опонента тощо. Саме тому принципами такого типу спілкування є взаємозаміна, взаємодопомога, співробітництво й діалог;

•»конфронтаційний» тип спілкування, який нині стає дидактично необхідним, адже схиляє до дискусії, діалогу з опонентами.

Водночас тільки людина здатна виражати й закріплювати в словах і жестах зміст своїх почуттів і думок, називати ними різноманітні явища та предмети. Завдяки цьому вона створює певний комунікативний простір, в якому об'єднуються, співіснують її внутрішній, духовний світ і світ зовнішній, об'єктивний. Зазвичай розрізняють вербальні й невербальні засоби спілкування. [33]

Основним, універсальним вербсиьним засобом людського спілкування є мова (усна і письмова). Мова – це підґрунтя культури народу, безмежний невичерпний океан вселюдського досвіду. Підкреслюючи значення мови в людському житті, народна мудрість ставить її поряд з іншими незаперечними цінностями, такими як свобода, добро та ін. Рідна мова, як засіб спілкування, пов'язує нас не лише з теперішніми, а й із минулими та прийдешніми – усіма генераціями нашого народу. Саме тому доки існує мова – живе й народ. її ж зникнення призвело б до втрати історичної пам'яті і зникнення нації, розчинення ЇЇ серед інших людських спільнот. Звісно, знати не лише свою, а й інші мови – означає мати доступ До культурних традицій інших народів, набагато розширити межі свого спілкування. Відомо, що ніякий, навіть найдосконаліший переклад не зможе передати всю гаму почуттів і думок, втілених У творах Гомера, Вергілія, Данте, Шекспіра, Бальзака, Пушкіна та інших видатних майстрів слова, завдяки яким відбувається спілкування і взаємозбагачення різних національних культур упродовж століть і навіть тисячоліть. Отож не випадково стільки натхненних поетичних рядків у світовій та українській літературі присвячується саме рідній мові, вшануванню та оспівуванню її величі й краси. Мова є явишем не лише лінгвістичним, але й психологічним, естетичним і суспільним. Саме тому люди здавна помічали різноманітні якості мови й намагалися пояснити їх, застосовуючи такі слова, як «правильна», «красива», «доступна» тощо. Приміром, Цицерон вважав, шо оратор тільки тоді викличе захоплення слухачів, коли його мова буде чистою, зрозумілою і красивою. Під час спілкування мова розвивається й удосконалюється. Отож формою її існування є мовлення, тобто акт використання індивідом мови для спілкування. [41]

 

 

У соціально-психологічній літературі висловлюються різні точки зору на питання про те, де «розташовані» міжособистісні відносини, перш за все щодо системи суспільних відносин. Природа міжособистісних відносин може бути правильно зрозуміла, якщо їх не ставити в один ряд з громадськими відносинами, а побачити в них особливий ряд відносин, що виникає всередині кожного виду суспільних відносин, не поза ними. Природа міжособистісних відносин істотно відрізняється від природи суспільних відносин: їх найважливіша специфічна риса – емоційна основа. Тому міжособистісні відносини можна розглядати як фактор психологічного «клімату» групи. Емоційна основа міжособистісних відносин означає, що вони виникають і складаються на основі певних почуттів, що народжуються у людей по відношенню один до одного [33].

У вітчизняній школі психології розрізняються три види, або рівня емоційних проявів особистості: афекти, емоції і почуття. Емоційна основа міжособистісних відносин включає всі види цих емоційних проявів. Відносини між людьми не складаються лише на основі безпосередніх емоційних контактів. Сама діяльність задає і другий ряд відносин, опосередкованих нею. Тому-то і є надзвичайно важливою і важким завданням соціальної психології одночасний аналіз двох рядів відносин в групі: як міжособистісних, так і опосередкованих спільною діяльністю, тобто в кінцевому рахунку стоять за ними суспільних відносин. Все це ставить дуже гостро питання про методичних засобах такого аналізу.

Традиційна соціальна психологія звертала переважно свою увагу на міжособистісні стосунки, тому щодо їх вивчення значно раніше і повніше був розроблений арсенал методичних засобів. Головним з таких засобів є широко відомий