Предмет курсу «Основи римського приватного права»

Водночас iз звертанням до претора позивач зобов'язаний був доставити до нього спiрну рiч. Якщо це був спiр про рухому рiч, її належало принести чи привезти до суду. В разi спору про нерухому рiч, доставка якої до претора була неможливою, приносили (приводили) частину речi (шматок колони вiд спiрного будинку, вiвцю вiд спiрної отари, коня вiд спiрного табуна). Iнодi в спорi про нерухому рiч (наприклад, про земельний надiл) сторони з дотриманням особливих ритуалiв вiдправлялись до надiлу, брали шматок землi та приносили претору як символ спiрної речi. При цьому визначалась i сума закладу, яка в разi виграшу спору поверталась позивачевi, а в разi програшу-надходила до скарбницi.

Характерна риса легiсакцiйного процесу-забезпечення явки вiдповiдача до претора i в суд, що не було обов'язком цих та iнших державних органiв. Позивач, бажаючий розглянути свою судову Справу, зобов'язаний був забезпечити явку вiдповiдача до претора i до суду доступними йому засобами, навiть застосовуючи силу. Якщо позивач займав у суспiльствi досить високе становище, перед ним не виникало труднощiв доставити вiдповiдача до суду. Коли ж вiдповiдач займав високе становище в суспiльствi, то важко уявити, якими засобами позивачевi вдавалося доставляти його до претора чи до суду. Такий вiдповiдач завжди мав змогу вiдбитися вiд примусу з боку позивача за допомогою рабiв, використати свої iншi можливостi. В разi неявки вiдповiдача до претора розгляд спору не починався. Хоча римське право передбачало багато негативних наслiдкiв для такого вiдповiдача, проте всi вони носили формальний характер, легко нейтралiзувалися могутнiстю вiдповiдача. Звернутися до претора позивач мiг зi своїм позовом тiльки в спецiально вiдведенi днi. В сезон сiльськогосподарських робiт, пiд час вiйни, свят, трауру, iнших громадських подiй до претора звертатися заборонялось, оскiльки вiн був зайнятий бiльш важливими державними справами.

Iснуй й iнша особливiсть цiєї форми легiсакцiйного процесу (речового спору) : для ведення процесу вимагалося внести певний грошовий заклад своєї правоти – сакрамент. Якщо такої суми в позивача не виявлялося, процес не дiставав подальшого руху. При цьому сума сакраменту могла бути досить великою.

Розглядання справи (судочинство) починалося в претора з того, що позивач брав в руки спецiальну паличку- вiндикту (символ давнього спису) i, поклавши її на спiрну рiч, проголошував: <Я запевняю, що цей раб (або iнша спiрна рiч) за квiритським правом належить менi. Як я сказав, так i накладаю перед тобою свою вiндикту>. Цей ритуал позивача дiстав назву вiндикацiя (vindicatio). Якщо вiдповiдач мовчав або погоджувався з твердженням позивача, позов вважався визнаним i процес закiнчувався. Якщо ж вiдповiдач не визнавав позову, то здiйснював тi ж дiї- накладав свою вiндикту на спiрну рiч, проголошуючи такi самi слова, тобто здiйснював контрвiндикацiю. 'Претор, вислухавши доводи сторiн, проголошував: <Обидва залиште рiч>. Все це вiдбувалося в присутностi 5- 7 запрошених свiдкiв. В цьому ритуалi вiдбивалися. iсторичнi картини розв'язання спору у вигляд} приватної саморозправи; претор нiби втручався в боротьбу, яку вчинили мiж собою позивач i вiдповiдач за своє право. Пiсля команди претора сторони знiмали зi спiрної речi свої вiндикти. Потiм позивач питав вiдповiдача: <На якiй пiдставi ти претендуєш на цю рiч? > Вiдповiдач заявляв: <Наклавши вiндикту, я поступаю по праву> i приводив необхiднi пояснення та обгрунтування своєї позовної вимоги. Вислухавши заперечення вiдповiдача, позивач вимагав: <Оскiльки ти претендуєш на рiч всупереч праву, то я викликаю тебе встановити заклад в сумi 50> (чи 500 залежно вiд суми спору). Вiдповiдач вимагав того самого вiд позивача. Вислухавши сторони, претор повинен був вирiшити питання про те, у кого з них має залишитися спiрна рiч до закiнчення розгляду спору. Сторона, у якої рiч залишалася, забезпечувала її схороннiсть i гарантувала передачу сторонi, що вигравала спiр, шляхом забезпечення поручниками виконання цього обов'язку. Згодом сторони в урочистiй формi зверталися до свiдкiв, присутнiх при цьому в претора, i просили їх засвiдчити все, що вони бачили. Звернення до свiдкiв – лiтiсконтестацiо (litis contestatio – засвiдчення спору) – мало важливе правове значення, оскiльки погашало позов, тобто пiсля розгляду спору в претора позивач уже не мав змоги повторно закласти той самий позов проти того самого вiдповiдача, якщо навiть з яких-небудь причин справа не розглядалась в судi i позивач не отримав присудження. Моментом лiтiсконтестацїї справа провадженням у претора закiнчувалась, далi в присутностi сторiн претор призначав суддю i справа переходила в другу стадiю in judicium»--до суду.

Отже, провадження справи в претора не було розглядом справи по сутi. Тут не розглядались докази, не викликались свiдки по справi, не заслуховувались їх показання. Претор не приймав нiякої постанови по сутi справи.

На другiй стадiї справу розглядав присяжний суддя, а в деяких