Предмет курсу «Основи римського приватного права»

2. Претор дуже чутливо i майстерно керує судовою практикою. Вiн не тiльки надає чи не надає судовий захист, а й уважно слiдкує, щоб судова практика розвивалася в потрiбному напрямi. У формулi, що видавалася суддi, претор зазначав, за наявностi яких обставин позов варто задовольнити, а за вiдсутностi яких в задоволеннi позову вiдмовити. Суддя, залежний вiд формули претора, не мав змоги вiд неї вiдступити. Наприклад, претор писав у формулi суддi: <Якщо ти, суддя, встановиш, що Клеопатра дiйсно е дочкой померлого Клавдiя, то присуди їй спадщину. Якщо виявиться, що вона не дочка померлого, спадщини не присуджуй>.

Отже, судова практика визначалася не нормами цивiльного права, а потребами цивiльного обороту, якi вiдбивалися в преторських едиктах та iншiй його дiяльностi.

Судове рiшення вiдразу набувало законної сили i приймалося за iстину-розв'язаний судом спiрне неможе бути предметом повторного розгляду (Res judicalta pro revitate habetur)

Екстраординарний процес. Зi встановленням абсолютної монархiї iнститут претури як демократичне утворення республiканського Риму починає занепадати. Iмператори не довiряли нi виборним преторам, нi виборним суддям. Державна перебудова вимагала перебудови судової системи. Ще за часiв принципату в деяких випадках почали практикувати розгляд окремих майнових спорiв особисто магiстратами без передачi їх присяжному суддi. Мiж тим, для римлян, що протягом багатьох столiть звикли до двостадiйного процесу, розгляд справ суддею одноособово був незвичайним явищем, тому i порядок розв'язання спорiв вони почали називати надзвичайним (extra ordinern) -екстраординарним. Якийсь час новий процес iснував паралельно iз звичайним цивiльним процесом. Однак новий порядок розгляду спорiв мав безсумнiвнi позитивні якостi: вiн був одностадiйним, отже, бiльш оперативним, швидким^ За нових соцiально-економiчних умов це мало неабияке значення> Згодом екстраординарний процес витiсняє формулярний i в перiод абсолютної монархiї стає пануючим. Iмператори ведуть боротьбу з правопорушеннями самостiйно чи за допомогою своїх чиновникiв>

Судовi функцiї виконують адмiнiстративнi органи: в Римi i Константинополi – начальник мiської полiцiї, в провiнцiях – правителi провiнцiй. Деякi майновi спори iмператор розглядав особисто, а незначнi – мунiципальнi магiстрати.

Справи розглядалися на закритих засiданнях тiльки за участю сторiн та особливо почесних гостей. У разi неявки позивача справа припинялася, при неявцi вiдповiдача вона розглядалася у його вiдсутностi.

Принциповим нововведенням екстраординарного процесу є встановлення офiцiйного виклику вiдповiдача до суду i допущення оскарження судового рiшення (начальнику полiцiї, правителю полiцiї i навiть iмператору). Безумовно, це був крок уперед в розвитку судочинства.

У екстраординарному процесi принцип змагальностi зберiгався i навiть одержав подальший розвиток, проте принцип публiчностi був обмежений. Вперше було введено судове мито на покриття судових витрат.

 

 

У класичному римському правi позов (actio) е правом домагатися через суд того, що тобi належить (Nihil aliub est actio, guatn jus guod sibi debeatur judicio perseguendi), тобто позов-це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

Пiд час дiї формулярного процесу претор мав, право давати позов, виходячи з принципу добра, справедливостi, а не з наявностi норми права. Була розроблена цiла система позовiв. У преторських едиктах постiйно публiкувалися формули окремих позовiв, розроблених щодо вiдносин, якi отримали правовий захист з боку претора. Такi позови були створенi для захисту вiд правопорушень основних приватноправових iнститутiв i приведенi до певної системи.

Речовi та особистi позови (actio in rem et actio in personam). Якщо предметом спору є право на рiч, то це – речовий позов (actio in rem), наприклад спiр про право власностi, сервiтутне, заставне або якесь iнше речове право. Порушником речового права потенцiйно може бути будь-яка третя особа, бо в кожної з них може виявитися спiрна рiч, право на яку оспорює позивач. Хто буде вiдповiдачем за речовим позовом-невiдомо, бо невiдомо, хто може виявитися порушником речового права. Захист засобом речового позову називається абсолютним захистом.

Найпоширенiшi речовi позови (вiндикацiйний, негаторний, пуб-

лiцiанський та iн.) розглядатимуться далi. Коли предметом спору є певна дiя, право вимагати виконання якої належить позивачевi, – це особистий позов (actio in personam). Вiн випливає з особистих правовiдносин, що складалися мiж двома або декiлькома певними особами найчастiше. з приводу договору або iншого зобов'язання. Правовiдношення тут встановлюються мiж конкретними особами. При цьому заздалегiдь вiдомо, хто з них може виявитися порушником i хто – вiдповiдачем за даним позовом. Захист за допомогою особистого позову дiстав назву вiдносного захисту.

Розрiзнялися позови суворого права i позови доброї совiстi. Основна їх вiдмiннiсть в тому, що при розглядi позовiв суворого права суддя керується буквою договору чи закону i не може вiд цього вiдступити, навiть коли припустилися помилки. При розглядi позовiв доброї совiстi суддя поглиблювався у змiст договору, в справжню волю сторiн, з'ясовував передусiм, до чого сторони прагнули при укладеннi договору, а не що було виражено в буквi договору чи закону. Витоки суворого права були вiдбиттям бiльш давнiх часiв, коли панував формалiзм. Позови доброї совiстi – породженнi пори пом'якшення формалiзму. Наприклад, при вiдчуженнi особливо важливих речей не дотримувались спецiального обряду (так званої манципацiї), право власностi до набувача не переходило,