+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Навчальний посібник
К-сть сторінок:
68
Мова:
Українська
диференцiацiя поглиблюється, стає жорстокiшою експлуатацiя рабiв. Раб вважався рiччю (servus res est). На думку Варрона (1 ст. до н. е.), знаряддя працi розрiзняють: а) неживi; б) живi, що не вмiють говорити; в) живi, що володiють людською мовою (раби). Таким чином, раб в Стародавньому Римi – знаряддя працi, що вмiє говорити (instrumentum vocale). Це положення було вiдображено в римському правi: <Вищий правовий подiл суб'єктiв полягає в тому, що всi люди вiльнi, або раби>, -стверджував Гай. Ульпiан уточнює: <З точки зору цивiльного права раби вважаються нiким>. Деякi юристи вiдносять виникнення рабства на рахунок права народiв: <Рабство є встановлення права народiв, в силу якого одна особа пiдкоряється владi iншої> Флорентiн
Отже, римське право вважало рабство явищем нормальним: закрiплення безправного стану рабiв, змiцнення рабської залежностi, пригнiчення та експлуатацiя – нарiжний камiнь всiєї його системи. Володар мав право раба продати, обмiняти, подарувати як будь-яку рiч, покарати його, навiть вбити за будь-яку провиннiсть або без такої.
На початку 1 ст. приймається Сiцiлiанський сенатус-консульт, за яким всi раби, що знаходилися в будинку в момент вбйвства володаря, пiдлягали стратi. Ульпiан досить широко тлумачив цей закон. Тацiт наводить приклад, коли за вбивство рабами префекта мiста Педанiя Секунда було страчено 400 рабiв.
Встановлюючи права власностi на раба, рабовласницький Рим i римськi юристи, що вiдображали iнтереси пануючого стану, прагнули забезпечити правовими засобами: а) свободу безмежної експлуатацiї; б) придушення будь-якого духу протесту, – легальний терор.
Основними джерелами рабства були: а) вiйни, пiд час яких брали до полону воїнiв сусiднiх народiв (захоплення чужоземця навiть не внаслiдок вiйни робило його рабом, якщо тiльки Рим не мав договiрних вiдносин з цiєю державою) ; б) народження вiд матерi-рабинi. Згiдно з нормами цивiльного права, дитина, народжена поза шлюбом, приймала статус матерi, який вона мала в момент народження. Отже, якщо в момент народження дитини його мати була рабинею, дитина також визнавалася. рабом, незважаючи на те, ким була мати в момент зачаття i хто був батьком дитини; в) продаж вiльної людини в рабство-за Тiбр. Вiльний громадянин не мiг стати рабом на своїй батькiвщинi – це було б надто небезпечно для пануючого стану. Проте в перiод iмперiї допускалось обернення в рабство на територiї Риму засуджених за тяжкi злочини до страти або до безстрокової каторги. За часiв принципату в рабство оберталась жiнка, що вступила в зв'язок з рабом i не припинила цього на вимогу володаря.
Суб'єкт права
Той, хто здатний носити право, бути носiєм права, визнавався суб'єктом права, особою. Ця здатнiсть – не природжена, бiологiчна чи якась iнша властивiсть людини, а соцiальне явище, наслiдок соцiально-економiчного розвитку суспiльства. Людина може бути надiлена зазначеною здатнiстю, позбавлена її або обмежена в нiй державою. Вiльна людина, продана в рабство, позбавляється здатностi бути особою. Раб, звiльнений з рабства, набуває здатностi мати право.
У Римi суб'єктами права визнавалися тiльки вiльнi люди. Раби є речi. Проте i вiльнi мали далеко не однаковi права. Обсяг прав залежав вiд багатьох факторiв. Здатнiсть бути суб'єктом права, тобто правосуб'єктнiсть (caput), у рабовласницькому Римi визначалась трьома станами (статусами) : свободи, громадянства'-i сiмейного стану (рис. 3). За статусом свободи населення Риму подiлялось на вiльних i рабiв; за статусом громадянства вiльнi утворювали п'ять груп: римськi громадяни, латини, перегрiни, вiльновiдпущеники i колони; за сiмейним станом – глави сiмейств та iншi члени родини. Стани могли змiнюватися (римський громадянин мiг бути обернений в рабство або перегрiн одержати статус римського громадянина тощо) i тодi вiдповiдно змiнювалась правосуб'єктнiсть. Змiна статусiв дiстала назву capitis deminutio.
Стан свободи (status libertatis) -це головний правовий стан: є свобода-певний мiнiмум прав, немає свободи-немає абсолютно нiяких прав. Тому змiни в станi свободи як найiстотнiшi могли призвести до одного з двох наслiдкiв: набуття свободи (раб, вiдпущений на волю) ; втрати свободи (вiльна людина, продана в рабство). Такi змiни дiстали назву capitis deminutio maxima, тобто найбiльшi змiни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати.
Стан громадянства (status civitatis) вiдносив вiльну людину до однiєї з вищезазначених груп. Змiна цього статусу призводила лише до змiни громадянства: латини, перегрiни могли бути римськими громадянами i, навпаки, римський громадянин мiг бути вiльновiдпущеником (через рабство). Цi змiни правового статусу називалися середнiми (capitis deminutio media) i впливали лише на обсяг прав; перегрiн, що став римським громадянином, набував бiльших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мiрою обмежувався вправах. Однак змiни в цьому статусi не призводили до повної втрати правосуб'єктностi.
Сiмейний стан (status familiae) подiляв вiльних на двi групи: осiб свого права (persona sui juris) – глави родини (pater familias) та осiб чужого права (persona alieni juris). Всi iншi члени сiм'ї – так званi пiдвладнi, оскiльки вони знаходилися пiд владою глави сiмейства.
Здатнiсть людини бути носiєм певних прав називається правоздатнiстю. Римськi юристи не мали вiдповiдного сучасному поняттю визначення правоздатностi, хоча й користувалися цим поняттям. Правоздатнiсть як здатнiсть вiльної людини бути носiєм прав виникала з моменту її народження. Проте, як вважали римськi юристи, в деяких випадках правоздатнiсть може виникнути i до