Предмет курсу «Основи римського приватного права»

Опiка, i пiклування. В разi неможливостi особи самостiйно здiйснювати своє право з огляду на вищезазначенi причини їй призначали опiкуна чи пiклувальника. У римлян не iснувало принципової вiдмiнностi мiж цими двома поняттями. Як правило опiкун призначався над неповнолiтнiми i жiнками, а пiклувальник – над душевнохворими, марнотратниками та малолiтнiми. До опiкунiв i пiклувальникiв ставилися досить суворi вимоги. Вони повиннi бути забезпеченi достатнiм майном, користуватися повагою у суспiльствi, викликати впевненiсть в своїй чесностi, порядностi, безкорисливостi i турботi.

Головним обов'язком їх було пiклуватися про майновi iнтереси пiдопiчних, тобто турбуватися про постiйне прирощення цього майна, про його схороннiсть i розумне використання. Опiкуни i пiклувальники також турбувалися про особу пiдопiчного, його виховання, здоров'я, розвиток, оберiгали його вiд поганих впливiв та iнших небажаних зазiхань. Зловживання опiкуна чи пiклувальника визнавалося найнепоряднiшим вчинком, що призводило до безчестя.

 

 

Помiж, вiльних найбiльшою правоздатнiстю надiлялися, звичайно, римськi громадяни. Спочатку, в перiод ранньої республiки, все вiльне населення подiлялось на римських громадян i негромадян. Останнi правовою охороною з боку Римської держави не забезпечувалися. Проте з розвитком цивiльного обороту та внаслiдок iнших соцiально-економiчних змiн римляни були змушенi визнати певний правовий статус за латинами i перегрiнами. -а потiм i за вiльновiдпущениками. В iмператорський перiод з'явилася ще одна група, яка отримала: особливий правовий статус, – колони.

Римське громадянство виникало внаслiдок народження дитини в законному шлюбi римських громадян. Народжена в такому шлюбi дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина, народжена поза шлюбом, згiдно з законом, подiляла статус матерi.

Крiм того, римське громадянство набувалося пожалуванням цього звання чужоземцю за особливi заслуги перед Римською державою, звiльненням римським громадянином свого раба i всиновленням чужоземця. – Римське громадянство припинялося смертю особи, втратою римського громадянства шляхом продажу в рабство, полонення, засудження до найтяжчих видiв кримiнального покарання чи вигнання з Риму.

Римський громадянин мав повну правоздатнiсть у полiтичнiй, майновiй та сiмейнiй сферах. Вiн мав право нести службу в регулярних римських вiйськах, брати участь i голосувати в народних

зборах, бути обраним на посади магiстратiв. Це сфера полiтичних прав, якi не залежали вiд сiмейного стану особи.

У сферi цивiльно-правових вiдносин правоздатнiсть римського громадянина складалась з двох основних груп прав: вступати в законний шлюб i торгувати.

Змiст правоздатностi римського громадянина знаходив вiдображення навiть в його iменi. Повне iм'я римського громадянина складалося з п'яти частин: 1) iменi у власному значеннi; 2) найменування сiм'ї чи роду; 3) iменi батька в родовому вiдмiнку; 4) найменування трiби, в складi якої громадянин бере участь у голосуваннi в народних зборах (належнiсть до трiби зазначалась i в той перiод iмперiї, коли народних зборiв уже не скликали) ; 5) прiзвиська, почесного iменi, що присвоювалося громадянину за особливi заслуги перед державою. Наприклад, повне iм'я Цицерона виглядало так: Марк Тулiй Марка Корнелiй Цицерон.

 

 

Латинами визнавалися давнi жителi Лацiя та їхнє потомство. Згодом правовий статус латинiв почали надавати деяким iталiйським общинам i за межами Лацiя. Пiсля того як в 1 ст. до н. е. римське громадянство розповсюдилось на всю Iталiю, статус латина залишався лише за населенням позаiталiйських общин чи провiнцiй, яким вiн надавався особливими актами Римської держави. Його також набував раб, якого вiдпускали на свободу володарi-латини чи римський громадянин, за умови надання цьому вiльновiдпущенику статусу латина. Отже, статус латина набуває певного юридичного значення i вiдповiдне оформлення внаслiдок:

а) народження в сiм'ї латинiв, при цьому дiють такi самi правила, що й для римських громадян: статус шлюбної дитини визначається за статусом батька, позашлюбної – за статусом матерi;

б) присвоєння статусу латина актом державної влади;

в) добровiльного переходу римського громадянина до числа латинiв з метою одержання земельного надiлу;

г) звiльнення вiд рабства володарем-латином чи римським громадянином, але за умови наданий йому правового статусу латина.

Правовий стан латинiв iстотно вiдрiзнявся вiд правового статусу римських громадян: У сферi публiчного права обмеження полягали в тому, що латини не мали права служити в римських легiонах, обиратися на посади римських магiстратiв. Однак, перебуваючи в Римi, вони мали право брати участь в роботi народних зборiв, голосувати в них. У цивiльно-правовiй сферi латини за правовим статусом наближалися до римських громадян, дроте далеко не всi. Основна їх частина – жителi Лацiя, як i римськi громадяни, мали право вступати до шлюбу i торгувати. Iншi латини – раби, вiдпущенi на волю, одержавши статус латина (вони називалися <латини Юнiана> за назвою закону, що надав їм цей статус), не мали права згiдно з законом брати шлюб, заповiдати своє майно, успадковувати. Пiсля смертi такого латина його майно переходило до його колишнього володаря, що надав йому. свободу. Зобов'язання померлого до патрона не переходили, тобто латини <жили як вiльнi, помирали як раби>.

За бажанням латини мали змогу порiвняно легко набути римське громадянство. Воно надавалося на