Предмет курсу «Основи римського приватного права»

Моментом народження римськi юристи визнавали вiддiлення дитини вiд утроби матерi та її крик. У мертвої дитини правоздатнiсть не виникала. Зрозумiло, правоздатнiсть могла виникнути тiльки у вiльнонароджених. З моменту. народження дитина є носiєм прав; вона могла бути власником, суб'єктом iнших цивiльних прав, наприклад спадкоємцем тощо. Вiд її iменi законними представниками здiйснювалися будь-якi цивiльно-правовi правочини.

Правоздатнiсть припинялася, смертю людини. Римське право прирiвнювало до смертi продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видiв покарання (довiчна каторга). Якщо людина будь-яким чином отримувала знову свободу, її правоздатнiсть вiдновлювалася, хоча i не завжди в попередньому обсязi.

Правоздатнiсть – це здатнiсть бути носiєм прав. Правоздатнiсть римського громадянина складалась з двох основних елементiв: права брати законний шлюб, в якому дiти набувають статусу римського громадянина (jus conubii), i права торгувати, яке включало в себе право бути власником будь-якого майна, здiйснювати будь-якi цивiльно-правовi правочини (продавати, дарувати, здавати в най^ обмiнювати тощо), бути спадкоємцем i спадкодавцем, вести цивiльно-правовi дпори в судi тощо (juscommercii).

Повна правоздатнiсть у вiльної людини вiдповiдно до римського права наставала за наявностi певних умов: свободи, римського громадянства i сiмейного стану глави сiм'ї (pater familias).

Для того щоб повною мiрою користуватися благами права, однiєї правоздатностi було замало. правоздатнiсть-тiльки наявнiсть прав, скористатися ними особа може самостiйно тiльки за наявностi дiєздатнiсть – це здатнiсть здiйснювати юридична значимi дiї i вiдповiдати за них. Римське право не мало визначення дiєздатностi, хоча широко користува-

лося цим поняттям на практицi. На вiдмiну вiд правоздатностi, дiєздатнiсть наступала в людини не в момент її народження, а з досягненням певного вiку. Дiєздатнiсть залежала також i вiд iнших факторiв – хвороби, вчинення поганих вчинкiв тощо.

За вiковим цензом дiєздатнiсть громадян подiлялася на три групи. До першої належали дiти до 7 рокiв (infantes), що були абсолютно недiєздатнi, до другої-дiвчатка з 7 до 12 рокiв i хлопчики а 7 до 14 рокiв, що були обмежено дiєздатнi. Вони могли здiйснювати тiльки дрiбнi правочини: робити дрiбнi покупки, приймати дрiбнi дарунки, провадити дрiбний обмiн речей. Якщо ж виникала необхiднiсть здiйснювати правочини, спрямованi на припинення прав або встановлення якої-небудь повинностi, то вимагалось отримати дозвiл опiкуна, який давав його в Момент здiйснення правочину. Правочин, здiйснений без згоди опiкуна, зобов'язував неповнолiтнього тiльки в межах збагачення, одержаного за цiєю угодою.

До третьої вiкової групи належали особи (з 12 рокiв дiвчатка, з 14 до 25 рокiв – хлопчики), що визнавалися повнолiтнiми i дiєздатними. Вони мали право здiйснювати будь-якi цивiльно-правовi правочини, проте, уклавши явно невигiдний для себе правочин, могли просити претора визнати його недiйсним i повернути сторони в первiсний стан, в якому вони знаходилися до укладення правочину, тобто застосувати реституцiю. Розвиток продуктивних сил i цивiльного обороту, залучення до дiлового життя практично недосвiдчених, наївних та необачних осiб пiдривали усталенiсть цивiльно-правових вiдносин. Цiй категорiї осiб з II ст. надано право

просити собi куратора (пiклувальника). Призначення неповнолiтньому, що не досяг 25 рокiв, куратора обмежувало його дiєздатнiсть. Такi особи здiйснювали правочини тiльки з дозволу куратора. Проте за ними зберiгалося право самостiйно заповiдати, а також брати шлюб. По досягненнi 25 рокiв вiдпадали будь-якi обмеження дiєздатностi, вона ставала необмеженою, якщо не було iнших обмежуючих факторiв.

фiзичний стан особи незначною мiрою впливав на її дiєздатнiсть. Наприклад, глухонiмий не мав права укладати такi договори, як стипуляцiя, чи порушувати позов в легiсакцiйному процесi. На здатнiсть здiйснювати юридичнi дiї значно впливовiшим був психiчний стан особи. Слабоумнi та душевнохворi на час хвороби визнавалися абсолютно недiєздатними i не могли вчиняти будь-яких правочинiв. Iстотно обмежувались в дiєздатностi марнотратники-особи, не здатнi розумно розпоряджатися своїм майном, дотримуватися мiри. Марнотратникам призначався пiклувальник, обов'язком якого. було пiклуватися про їхнiй майновий стан. При призначеннi пiклувальника марнотратник самостiйно здiйснював правочини, лише спрямованi на набуття майна, нiс особисту вiдповiдальнiсть за заподiянi правопорушення. Iншi правочини марнотратник мав право вчиняти лише зi згоди пiклувальника.

За римським правом досить iстотним обмеженням дiєздатностi було приниження честi. Розрiзняли кiлька її видiв. Найсерйознi- ше – безчестя, ганьба (infamia). До такого виду осуду призводило вчинення непорядних, негiдних вчинкiв (наприклад, займатися ганебними професiями – звiдництвом, проституцiєю, лжесвiдченням, взяти з жiнкою шлюб протягом траурного року пiсля смертi її чоловiка). Безчестя наступало за присудженням, що випливало з позовiв, якi вимагали особливої чесностi. У класичний перiод обмеження за безчестя були досить iстотними. Особи, визнанi безчесними, не мали права брати законний римський шлюб, обмежувалися в правi на одержання спадщини тощо.

Вiдповiдно до римського права жiнка не могла зрiвнятися в правовому станi з чоловiком. У перiод республiки вона знаходилася пiд постiйною опiкою свого чоловiка, батька або iнших родичiв, iстотно обмежувалася в право- i дiєздатностi. За часiв принципату було встановлено, що доросла жiнка, яка не знаходилася пiд постiйною опiкою батька чи чоловiка, може приймати самостiйнi рiшення з приводу свого майна. Проте вона не могла приймати