Проблема реконструкції мови трипільської культури

Третя частина розділу 3 присвячена дослідженню системного функціонування трипільського субстрату в українській мові.

Зв’язок між походженням лексики й особливостями її функціонування в мові підтверджується працями М. О. Максимовича, Б. Петрічейку-Хашдеу, М. Сводеша, А. В. Десницької та ін. Аналіз творів Тараса Шевченка, що стали народними піснями, в порівнянні з фольклорними творами дає можливість твердити, що поширеність і популярність творів (наприклад, народних пісень) прямо пропорційна ступеневі вживаності їх лексики, величині території поширення цієї лексики й, отже, давності цієї лексики.

Вже в ранніх творах Т. Шевченка слова гай, голуб / голубка, кінь, ліс, могила, співати, котрі визначаються як субстратні, мають особливе образно-символічне навантаження. Можна припускати успадкування цієї образності від міфологічної системи носіїв трипільської культури через слов’янське язичництво. Показово, що в Шевченковому мовленні для деяких із наведених слюв дуже помітно переважає саме образне вживання: так, за свідченням “Словника мови Шевченка” слово голуб як назва пташа вживається 4 рази, як пестливе звертання до хлопця, чоловіка – 42 рази.

Має значні перспективи дослідження символічного навантаження субстратної лексики в українських фольклорних текстах, і передусім у тих, які виступають реліктами язичницької культури.

Образно-символічне сприйняття відзначене і для такої важливої риси української мови, як милозвучність. Якщо носії баскійської мови підкреслюють складність її і фонетичних, і граматичних особливостей, носії абхазької – складну фонетику, носії ірландської – складну граматику, носії давньогрецької – гармонійність мови (на противагу мовам “варварів”), носії давніх слов’янських діалектів – зрозумілість свого мовлення (на противагу незрозумілому для слов’ян мовленню “німців”), то носії української мови звертають першорядну увагу на милозвучність своєї мови. Як підкреслюють Б. Якубський, І. Качуровський, М. А. Жовтобрюх, Н. І. Тоцька та ін., формальне вираження милозвучності полягає передусім у тяжінні української мови до рівномірного чергування голосних і приголосних. Ця риса, як зазначалося вище, через праслов’янську відкритоскладову мову може сягати трипільсько-егейського субстрату з аналогічною типологічною характеристикою.

 

Проведене дослідження дозволило зробити такі висновки.

Існуючі погляди на мову трипільської культури можуть бути об’єднані в дві групи – індоєвропейська концепція та неіндоєвропейська (зокрема, доіндоєвропейська) концепція, причому перша суперечить науковим свідченням про хронологію, культурну специфіку та зовнішні зв’язки носіїв праіндоєвропейської мови та її нащадків.

Найбільш помітні зв’язки трипільська культура виявляє з культурою Східного Середземномор’я (Балканського півострова й островів Егейського моря, передусім Кріту).

Слов’янські мови містять потужний шар доіндоєвропейської лексики, яка знаходить виразні паралелі передусім у доіндоєвропейській лексиці давньогрецької мови.

Відкритоскладовий тип праслов’янської мови й поширене в українській мові чергування голосних і приголосних можуть розглядатись як сліди того самого доіндоєвропейського субстрату, який спричинив відкритоскладовість давніх крітських писемностей, малоазійської ієрогліфіки. В українській мові може йтися про певну регенерацію вимовних звичок (пор. сліди дороманських субстратів, зокрема у фонетиці, які через народну латину пробиваються у французьких, італійських, румунських діалектах).

Мова всіх давньокрітських писемностей (не тільки лінійного В, а й лінійного А, крітської ієрогліфіки й Фестського диска) виявляється грецькою, тоді як мова етеокрітських написів класичного періоду (грецьким письмом, але не грецькою мовою) виявляється індоєвропейською палеобалканською, близькою до фригійської; ці писемності не можуть бути джерелом вивчення мови трипільської культури.

Реліктові мови середземноморського регіону (етруська, лемноська, хурито-урартські, хатська) виявляються індоєвропейськими й не можуть бути джерелом інформації про мову трипільців, а мова кімерійців визначається як доіндоєвропейська середземноморсько-кавказька й може свідчити про генеалогічну належність мовного світу передісторичної України.

Українська і частково східнослов’янська та праслов’янська ономастика (передусім гідронімія, а також оронімія, антропонімія й міфонімія) виявляє яскраві паралелі в доіндоєвропейському Східному Середземномор’ї й на Кавказі.

Порівняльно-історичний, зіставно-типологічний методи, метод “слів і речей” (лінгвістична палеонтологія), лінгвістична інтерпретація міфології й мистецтва не можуть дозволити розв’язати проблему мови трипільської культури. Основним методом дослідження мови трипільської культури, системної реконструкції трипільської субстратної мови виступає спеціально розроблений у дисертації метод “речей і слів”, який передбачає встановлення зовнішніх паралелей дослов’янського субстрату в кореспонденції з зовнішніми паралелями трипільської культури, а саме накладання дослов’янсько-догрецьких субстратних лексичних паралелей на трипільсько-егейські паралелі пам’яток матеріальної культури.

Комплексне залучення перелічених джерел і методів дозволяє здійснити системну реконструкцію трипільської субстратної мови – визначити основні групи її апелятивної лексики, слов’янські (передусім українські) власні назви (перш за все гідронімію), які сягають трипільського субстрату (найвірогідніше трипільське субстратне походження припускається для українських гідронімів без індоєвропейської етимології з середземноморськими паралелями), виділити головні риси фонетики й основні елементи морфології трипільської мови-субстрату.

В українській мові трипільський субстрат (на рівні лексики й фонетичних рис) функціонує як набір реліктових елементів певної системи, що виявляється, серед іншого, в особливому символічному сприйнятті відповідної лексики носіями мови (голуб, кінь, могила, співати тощо) й фонетичних особливостей (“милозвучність”). Системне функціонування трипільського субстрату показано на прикладі поетичних творів Тараса Шевченка, близьких до фольклорних текстів.

Таким чином, спроба реконструкції мови трипільської культури за допомогою цілого комплексу джерел і методів дозволяє твердити, що мова трипільської культури – той доіндоєвропейський субстратний компонент слов’янських мов, який відрізняє слов’янські мови від інших індоєвропейських і зближує їх із давнім субстратом Східного Середземномор’я. Визначено не лише комплекс загальних назв (переважно загальнослов’янських), для яких вірогідним є походження з трипільського субстрату, а й комплекс елементів