Проблеми та шляхи розвитку прокуратури України в умовах побудови демократичної правової держави

визначити природу й місце прокуратури в механізмі держави в сучасних умовах державотворення і на перспективу, виходячи з особливостей її правового статусу та функцій;

проаналізувати характер відносин прокуратури з Президентом України і підпорядкованими йому структурами, Верховною Радою, органами виконавчої влади в центрі й на місцях, судами й Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини;

дати власне бачення функцій прокуратури та їх класифікацію, проаналізувавши погляди науковців та органів Ради Європи з цих питань, навести додаткові аргументи на користь збереження протягом невизначеного в часі Конституцією України перехідного періоду всіх існуючих функцій;

з урахуванням змін, внесених до Закону України “Про прокуратуру”, визначити основні напрямки підвищення ефективності постійних і перехідних функцій прокуратури з внесенням відповідних пропозицій щодо подальшого вдосконалення законодавства;

розкрити правову природу принципів організації і діяльності прокуратури;

проаналізувати відповідні положення законодавства про прокуратуру всіх держав, які виникли на місці Союзу РСР, та деяких інших зарубіжних країн з проблематики дисертаційної роботи, і на цій основі обґрунтувати висновки й науково-методичні пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства і правоохоронної практики.

Об’єктом дослідження є сучасний стан, динаміка й розвиток прокурорської системи України в умовах побудови демократичної правової держави, місце прокуратури в державно-правовій системі, зміст її функцій, принципів організації та діяльності. Відповідно до цього аналізується чинне законодавство та відомчі правові акти, інтерпретаційні акти Конституційного Суду України, прокурорська практика.

Емпіричною базою дисертації послужили матеріали наглядової та іншої діяльності Генеральної прокуратури України (узагальнення, протоколи засідань колегії, матеріали перевірок роботи підпорядкованих прокуратур за 1998-2002 рр. тощо), аналогічні матеріали прокуратур Волинської та Одеської областей, статистичні звіти прокурорів, архівні джерела, результати опитування працівників прокуратури та ін.

Предметом дослідження є специфіка правовідносин з участю органів прокуратури, теоретичні і практичні проблеми оптимізації прокурорської системи з точки зору їх відповідності насамперед потребам розвитку українського суспільства, а також міжнародним стандартам.

Методи дослідження обрані з урахуванням мети й завдань роботи, об’єкта і предмета дослідження. Діалектичний метод уможливив розглянути поставлені проблеми в динаміці, встановити взаємозв’язок з іншими проблемами й суспільними явищами, розв’язати суперечності між окремими елементами правового статусу прокуратури та потребами зміцнення законності і правопорядку. Застосування історичного методу дозволило дійти висновків про необхідність збереження одних елементів вітчизняної правової спадщини і відмови від тих, які не відповідають інтересам розвитку суспільства. Дослідження поставлених проблем вимагало також системного підходу до вивчення взаємозв’язків між діяльністю прокуратур та інших органів. Використано метод порівняльно-правового аналізу для співставлення законодавства і практики його застосування в різні історичні періоди в Україні та інших державах, законопроектів і прийнятих на їх основі законів. Спеціально-юридичний аналіз норм чинного законодавства дозволив виявити прогалини й суперечності в законодавчих актах і виробити пропозиції для їх усунення. Соціологічний метод використовувався в процесі опитування працівників прокуратури і суддів для з’ясування їх позиції щодо спірних питань діяльності прокуратури. Використання статистичного методу дозволило простежити тенденції розвитку прокуратури України впродовж останнього десятиріччя і на цій основі підвищити рівень обґрунтованості теоретичних висновків і практичних рекомендацій.

Застосовуючи метод моделювання, автор зробив спробу спрогнозувати можливі алгоритми поведінки суб’єктів правовідносин за участю органів прокуратури при дослідженні проблем співвідношення діяльності прокуратури та інших державних органів.

У процесі дослідження широко використовувалися логічний, граматичний та інші способи тлумачення нормативно-правових актів. Методологічну основу дослідження складають положення загальної теорії держави і права, конституційного, адміністративного права, правових норм, які регламентують діяльність прокуратури, судоустрій, кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого, цивільного процесуального права, відповідні монографії та наукові публікації в юридичній періодиці. У роботі використано особистий досвід роботи дисертанта, починаючи з 1992 р., на посадах прокурора Волинської, Одеської областей, а також попередній досвід судової діяльності.

Законодавство, акти Генерального прокурора України, прокурорська й судова практика використані на день прийняття дисертації до захисту, тобто станом на 1 липня 2002 р.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим у незалежній Україні монографічним дослідженням, у якому в комплексі розглянуто взаємопов’язані проблеми визначення місця прокуратури в апараті держави, її взаємодії з вищими й місцевими органами державної влади та органами місцевого самоврядування; розкрито зміст і перспективи розвитку функцій прокуратури з урахуванням положень чинної Конституції України й останньої редакції Закону України “Про прокуратуру”, нормативний зміст принципів організації та діяльності прокуратури. На основі проведеного дослідження сформульовано низку теоретичних висновків і пропозицій, що мають певну новизну і вирішують важливу соціально-правову проблему по обґрунтуванню запропонованої автором моделі побудови системи прокуратури та її розвитку в міру зміцнення державності України на засадах правового суспільства, а саме:

обґрунтовано висновок, що прокуратурі в сучасних умовах належить особлива роль у забезпеченні законності і правопорядку як самостійній гілці влади; підтримується ідея виокремлення в майбутньому в самостійну гілку влади конституційного контролю, у зв’язку з чим пропонується включити до Основного Закону спеціальний розділ під назвою “Захист (або охорона) конституційного ладу”;

визначається правовий статус Генерального прокурора України, форми підзвітності і підконтрольності його главі держави; обґрунтовується висновок про те, що відносини між Генеральним прокурором і Верховною Радою України не можуть мати контрольно-наглядового характеру, а також доцільність надання Генеральному прокуророві права законодавчої ініціативи і звернення до Конституційного Суду (КС) про визнання неконституційними нормативно-правових актів, брати участь із правом дорадчого