Проблеми та шляхи розвитку прокуратури України в умовах побудови демократичної правової держави

Розділ 2 “Проблеми взаємовідносин прокуратури з іншими владними структурами держави” складається з п’яти підрозділів, у яких міститься порівняльний аналіз правового статусу прокуратури й державних органів, що входять до складу інших гілок влади.

У підрозділі 2. 1. “Відносини прокуратури з главою держави і найвищим представницьким органом України” ці відносини характеризуються з точки зору підзвітності й підконтрольності прокуратури Президентові й Верховній Раді України. Після внесення 12. 07. 2001р. змін і доповнень до Закону України “Про прокуратуру” це питання залишилося відкритим, оскільки можливість здійснення контролю за прокуратурою з боку парламенту не випливає ні з норм Конституції, ні з положень зазначеного Закону. Не покладено ці обов’язки також і на Президента. Певний контрольний вплив на прокуратуру справляє спільне вирішення Президентом і Верховною Радою України питання про призначення Генерального прокурора і можливість висловлення йому недовіри парламентом, що тягне за собою відставку Генерального прокурора. Проте запроваджене Законом від 12. 07. 2001р. інформування Генеральним прокурором Верховної Ради про стан законності не може розглядатись як прояв такої підконтрольності. Чинне законодавство виключає також будь-які форми контролю за діяльністю прокуратури з боку народних депутатів України, що, зокрема, випливає з рішення Конституційного Суду України від 14. 04. 2000р. На думку автора, можливість розгляду звернень депутатів з конкретних справ залежно від важливості інформації, яка в них міститься, доцільно залишити на розсуд прокурорів.

У дисертації аргументується запровадження “одноканальної” системи контролю за прокуратурою і підзвітності Генерального прокурора. Виходячи з унікального правового статусу Президента України як гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, саме на нього доцільно покласти цей контроль. Пропонується закріпити в майбутньому Законі про прокуратуру таку норму: “Генеральний прокурор України є підзвітним і підконтрольним лише Президентові України. Він зобов’язаний щороку подавати Президентові України звіт про стан правопорядку та вжиті прокуратурою заходи щодо його зміцнення”. Підтримуються висловлені в юридичній літературі пропозиції про покладення на прокуратуру обов’язку здійснювати нагляд за додержанням нормативних указів Президента.

Назріло питання про вдосконалення порядку призначення і звільнення Генерального прокурора. Він повинен призначатися Президентом на строк повноважень останнього. Право дострокового звільнення також має належати Президентові, але за згодою Верховної Ради, що послужило б додатковою гарантією незалежності Генпрокурора при реалізації його повноважень. Верховну Раду доцільно позбавити права відправляти Генерального прокурора у відставку шляхом висловлення йому недовіри через відсутність її критеріїв. Правом порушувати щодо нього кримінальну справу доцільно наділити Вищу раду юстиції, а розслідування справи довірити призначеному нею спеціальному слідчому (або слідчим), який не працює на відповідній посаді у правоохоронних органах. Слід надати Президентові право зупиняти повноваження Генерального прокурора у зв’язку з порушенням проти нього кримінальної справи. Визначено також напрямки взаємодії Генеральної прокуратури України з президентськими й парламентськими структурами.

У підрозділі 2. 2. “Відносини прокуратури, органів державної виконавчої влади й органів місцевого самоврядування” підкреслюється, що особливості цих взаємовідносин обумовлюються такими чинниками: а) на відміну від інших гілок державної влади виконавчі структури становлять владну вертикаль; б) на відміну від законодавчої й судової влади на них поширюється прокурорський нагляд за додержанням законів; в) у взаємовідносинах між прокуратурою і органами виконавчої влади особливого значення набувають питання контрольної і правоохоронної діяльності. Це стосується як органів виконавчої влади загальної компетенції (обласних і районних державних адміністрацій), так і спеціалізованих органів контролю. Відносини прокуратури з цими органами мають здебільшого наглядовий характер з елементами взаємодії поза рамками прокурорсько-наглядових правовідносин.

У дисертації внесено пропозиції щодо законодавчої регламентації, передбачених у ст. 28 Закону України “Про місцеві державні адміністрації”, повноважень обласних і районних держадміністрацій, що дозволить підвищити вимогливість до них при здійсненні прокурорського нагляду.

Взаємодія прокуратури з органами виконавчої влади здійснюється шляхом участі прокурорів у пленарних засіданнях рад, засіданнях постійних комісій. Чинна редакція Закону про прокуратуру не передбачає права прокурора брати участь в опрацюванні органами державної влади заходів запобігання злочинам та іншим правопорушенням і в роботі по роз’ясненню законодавства. На думку дисертанта, це не слід розцінювати як заборону прокурорам займатися цією діяльністю, оскільки вона природно вписується у взаємодію з органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування і сприяє кращій реалізації прокуратурою її конституційних функцій.

Особливою формою взаємодії є координація прокуратурою діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, що дістала правову основу в чинній редакції (від 12. 07. 2000 р.) ст. 10 Закону про прокуратуру. У зв’язку з цим пропонується виключити з Закону ч. 3 ст. 29, де йдеться про узгодження прокуратурою дій правоохоронних органів. Правовідносини у цій сфері визначаються як “організаційно-правоохоронні, багатосторонні відносини з участю прокуратури та інших правоохоронних органів, змістом яких є вироблення і реалізація спільних заходів у межах компетенції кожного з учасників, спрямованих на усунення і попередження злочинних проявів”.

Автор згоден з висловленою в науковій літературі думкою про те, що всі правоохоронні органи поділяються на дві групи: а) органи, єдиним або основним завданням яких є попередження і викриття злочинів, вжиття юридичних санкцій до правопорушників; б) органи, для яких ця діяльність не є основною й визначальною і які виконують переважно управлінські й