Проблеми та шляхи розвитку прокуратури України в умовах побудови демократичної правової держави

У підрозділі 2. 3. “Відносини між прокуратурою та судами” досліджуються такі напрямки взаємовідносин цих органів: 1) вплив судів на наглядову та іншу діяльність прокуратури; 2) вплив прокуратури на діяльність судів по здійсненню правосуддя; 3) взаємодія прокуратури і судів при реалізації спільних завдань зміцнення правопорядку. Стосунки судів і прокуратури мають будуватись на універсальній системі стримування і противаг.

Наводяться додаткові аргументи на підтримку думки (В. Т. Маляренка, П. Ф. Пилипчука та ін.) щодо неможливості поширення судової юрисдикції на всі рішення й дії прокурора і стверджується, що предметом судового контролю можуть бути лише ті з них, які пов’язані з істотними обмеженнями прав та інтересів особи. Не можуть бути предметом судового контролю процесуальні акти й дії, спрямовані на всебічне, повне й об’єктивне з’ясування обставин правопорушень, якщо ними прямо не обмежуються законні права чи інтереси, зокрема, постанови про порушення кримінальних справ. Необґрунтованим втручанням у компетенцію прокуратури є надання суду права скасовувати постанови про відмову в порушенні і закриття кримінальних справ (статті 2361 та 2365 КПК), коли діяльність суду наближається до функції кримінального переслідування.

Дисертант виступає проти абсолютизації принципу незалежності суду при здійсненні правосуддя і вважає, що сприяння прокурора суду у виконанні вимог закону про всебічний, повний і об’єктивний розгляд справ і в поставленні рішень, що ґрунтуються на законі, а також вжиття ним заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили (статті 34 і 35 Закону про прокуратуру), необхідно розглядати як специфічний різновид соціального контролю у сфері судочинства. Поділяється міркування Президента України Л. Кучми щодо припустимості правомірного впливу на суддів і у зв’язку з цим висловлюється думка про необхідність офіційного тлумачення змісту ст. 124 Конституції України.

Звертається увага на суперечності між положеннями ст. 37 Закону про прокуратуру і ч. 8 ст. 348 КПК та ч. 1 ст. 290 ЦПК в частині повноважень прокурора на контрольних стадіях судового процесу, пропонуються варіанти усунення цього недоліку.

Особливий статус суддів як представників незалежної судової влади обумовлює певні особливості їх участі в координації діяльності правоохоронних органів. Не будучи ординарними учасниками координації, судді можуть взаємодіяти з прокуратурою та іншими правоохоронними органами у формах, що не обмежують їх незалежності, зокрема, шляхом спільного обговорення актуальних проблем застосування законодавства.

У підрозділі 2. 4. “Відносини між прокуратурою та Конституційним Судом України” підкреслюється, що цілі й завдання цього органу значною мірою співпадають з цілями й завданнями прокуратури, хоча й реалізуються за допомогою інших за характером повноважень. Підвищенню ролі прокуратури у зміцненні конституційної законності у сфері правотворчості сприяло б відновлення права Генерального прокурора України вносити до Конституційного Суду подання з приводу неконституційності правових актів. Відзначається, що, здійснюючи нагляд за додержанням законів, прокуратура водночас наглядає і за виконанням рішень і висновків Конституційного Суду. Це обумовлюється нерозривним зв’язком між положеннями: а) Конституції України і рішень Конституційного Суду про неконституційність певних нормативних актів; б) Конституції та законів України і рішень Конституційного Суду про офіційне тлумачення їх норм. Застосування норм права всупереч позиції Конституційного Суду є приводом для втручання прокуратури.

У роботі внесено пропозиції про надання Генеральному прокуророві права брати участь у засіданнях Конституційного Суду й ініціювати перегляд його рішень, а також про участь прокуратури у формуванні його складу.

Порівнюючи компетенцію Конституційного Суду і Генпрокуратури, автор висловлює думку, що Генеральний прокурор України може давати керівні роз’яснення органам прокуратури з приводу застосування законів, які поширюються виключно на ці органи та їх посадових осіб.

У підрозділі 2. 5 “Відносини між прокуратурою й Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини” відзначається, що в сучасних умовах парламентський Уповноважений із прав людини своєю діяльністю покликаний не заміняти, а доповнювати існуючі способи захисту прав людин, перш за все, наглядові та інші, які для цього використовуються прокуратурою. Повноваження прокурора й українського обмудсмена мають багато спільного, хоча ступінь імперативності деяких вимог прокурора є значно вищим. У зв’язку з цим пропонується закріпити в законі безумовну обов’язковість вимог Уповноваженого щодо з’ясування обставин порушень прав людини, розгляду актів реагування, встановити адміністративну відповідальність за невиконання цих вимог. Враховуючи свій обмежений кадровий потенціал, Уповноваженому доцільно зосередитися на розгляді лише тих скарг, які мають резонансний характер або результати вирішення яких можуть становити певний прецедент, приділивши головну увагу аналітичній роботі з внесенням відповідних пропозицій до органів державної влади.

Виходячи з положень ст. 1 Закону про прокуратуру, Уповноважений та його апарат не є піднаглядним прокуратурі. У свою чергу, підконтрольність прокуратури Уповноваженому має обмежений характер. Органи прокуратури зобов’язані надавати Уповноваженому на запити необхідну інформацію, за винятком тієї, яка не підлягає розголошенню, матеріалів розслідування, а також розглядати скарги, що надійшли з його Секретаріату і повідомляти про наслідки розгляду. У той же час не повинні виконуватися пропозиції й рекомендації, що надходять із цієї інституції, якщо вони стосуються вчинення конкретних наглядових та інших процесуальних дій. Уповноважений та його представники не мають права здійснювати будь-яких перевірок роботи органів прокуратури. Організаційними формами взаємодії Генеральної прокуратури й