Проблеми та шляхи розвитку прокуратури України в умовах побудови демократичної правової держави

Щодо нагляду за додержанням і застосуванням законів органами, що виконують судові рішення у кримінальних справах і здійснюють інші заходи, які обмежують особисту свободу громадян, у дисертації проаналізовано положення глави 4 розділу ІІІ чинного Закону про прокуратуру та деяких проектів нового Закону. Для кращої конкретизації предмета нагляду і повноважень прокурора в новому Законі про прокуратуру пропонується присвятити їм окремі статті (редакції цих статей наводяться). У статті, присвяченій повноваженням прокурора, доцільно спочатку назвати повноваження, спрямовані на виявлення можливих порушень закону, а потім – реагування на них (подібно до ст. 20 чинного Закону про прокуратуру), виділивши таке повноваження, як перевірка виконання законів у місцях застосування заходів примусового характеру, й уточнивши підстави для опротестування незаконних актів адміністрації цих органів і для винесення постанов про усунення порушень, що підлягають негайному й беззастережному виконанню. Обов'язок прокурора негайно звільнити особу, свобода якої незаконно обмежена, необхідно доповнити застереженням «за винятком випадків застосування зазначених заходів судовими органами».

Що стосується підтримання прокурором державного обвинувачення в суді дисертант запропонував авторське визначення цієї функції, а саме: підтримання прокурором державного обвинувачення в суді являє собою його діяльність у процесі розгляду судами кримінальних справ, спрямовану на обґрунтування вини підсудного у вчиненні інкримінованого йому злочину з урахуванням матеріалів досудового й судового слідства, а також міри покарання і сприяння суду у всебічному, повному й об'єктивному розгляді справи та постановленню судового рішення, заснованого на законі. З урахуванням змін, внесених до КПК щодо забезпечення участі прокурора в розгляді всіх справ публічного обвинувачення, пропонується відповідно змінити ч. 1 ст. 36 Закону про прокуратуру. Автор не погоджується з абсолютизацією незалежності прокурора – державного обвинувача, який виступає в суді як представник держави і прокурорської системи. У зв'язку з цим не варто заперечувати доцільності узгодження державним обвинувачем своєї позиції по справі з безпосереднім керівництвом. Аргументується пропозиція на законодавчому рівні встановити порядок заміни державного обвинувача в наявності розбіжностей з принципових питань між ним і керівництвом прокуратури, а також між окремими обвинувачами, якщо їх декілька, а також переглянути положення ч. 3 ст. 264 КПК, яка пов'язує відмову прокурора від обвинувачення з результатами судового розгляду, і надати йому можливості роботи це на будь-якому етапі розгляду.

Стосовно функції представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді в дисертації звертається увага на те, що в ст. 361 Закону про прокуратуру не визначено приводи прокурорсько-судового представництва. На думку дисертанта, ними мають бути звернення до прокурора громадян і державних органів, а також особисте виявлення ним порушень законів. Підстави представництва, які зараз містяться в частинах другій і третій ст. 361, доцільно об'єднати в одній нормі. Наголошується на тому, що реалізація всіх конституційних функцій має місце виключно в певних процесуальних формах, у зв'язку з чим автор не цілком погоджується з редакцією ч. 1 ст. 361, у якій йдеться про здійснення прокурором не лише процесуальних, а й інших дій. Пропонується поширити представницьку функцію прокуратури й на органи місцевого самоврядування (відповідно до ст. 145 Конституції України права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку).

Розділ 4 «Проблеми визначення принципів прокурорської системи України та їх вдосконалення» складається з п'яти підрозділів. У підрозділі 4. 1 «Поняття, значення й види принципів організації і діяльності прокуратури» вони визначаються як «базові ідеї, положення, обумовлені метою, завданнями і функціями прокуратури, що визначають організаційні основи побудови прокурорської системи й умови її функціонування, правові й моральні норми поведінки посадових осіб при реалізації ними своїх владних повноважень».

Проаналізувавши різні варіанти переліків згаданих принципів в юридичній літературі, дисертант дійшов висновку, що немає підстав для законодавчого закріплення тих із них, які або мають загальний характер і ніяк не пов'язані зі специфікою прокурорської системи, або тих, які є складовою частиною інших принципів або елементами тактики чи організаційними прийомами, що застосовуються в органах прокуратури, або являють собою не принципи, а цілі й завдання прокуратури. Відтак пропонується включити до майбутнього Закону про прокуратуру наступні принципи: єдність і централізація, незалежність, законність, гласність.

У підрозділі 4. 2 «Єдність і