Процеси і закономірності пам'яті

Пам'ять – активність індивіда, хоч далеко не завжди усвідомлювана Вона може набувати вигляду мнемічної діяльності, яка підкорена меті щось запам'ятати чи відтворити, але найчастіше входить до складу іншої діяльності, обслуговує її.

Діяльнісну природу пам'яті засвідчує аналіз закономірностей її розвит ку [11, Виготський [12; див. : 69], Зінченко, Рєпкіна [23], Істоміна [28, 29], Леонтьєв [37; див. : 69], Ляудіс [45; 53]. Виявляється, людина посту пово оволодіває своєю пам'яттю, вчиться керувати нею. Принаймні, історіо генез пам'яті – це шлях переходу від зовнішніх дій із матеріалом до внутрішніх, тобто шлях інтеріоризації.

Свідченням такого переходу є поява «вузлів на пам'ять», якими починає користуватись первісна людина і які стають зовнішнім опертям, що дає змогу ефективніше, ніж до цього, запам'ятовувати і відтворювати минуле. Спочатку це відбувається в межах магії. Так, за віруванням одного з мексиканських племен, успішному збиранню кактуса, що має наркотич ний ефект, перешкоджає «гріх» дружин збирачів [66]. Тому через чотири дні після того як чоловіки вирушать у похід, жінки збираються і сповідуються перед «великим батьком» – вогнем. Для цього кожна кидає в багаття мотузочок, на якому вузлами позначила «для пам'яті» своїх коханців Вузол тут слугує засобом запам'ятовування, а спалення мотузки – забування. Це допоміжні стимули, користуючись якими людина отримує здатність керувати своєю пам'яттю. З часом ці засоби виходять за межі магії і дістають певну самостійність. Давні австралійці, щоб передати повідомлення на велику відстань, споряджали в дорогу людину, якій давали паличку або прямокутну дощечку з «зарубками для пам'яті» {Вейле, цит. за: [38]). Так позначаються певні події, особи, предмети і їхні кількість, місцевість, щоб допомогти їх відтворити у пам'яті.

На зміну «вузлам» та «зарубкам» приходять досконаліші засоби. Перуанці вже володіли «вузловим письмом», знаки якого не мають раз і назавжди встановленого значення [61]. Це вже символи змісту послання – умовні допоміжні стимули для пам'яті. Справжнє письмо бере початок від зовнішніх засобів запам'ятовування, але в подальшому виконує функції мови, а не пам'яті. Розвиток пам'яті йде іншою лінією – від використання зовнішніх до використання внутрішніх засобів запам'ятовування і відтворення. Це також лінія переходу від «натуральних» до «культурних» функцій. Внаслідок цього пам'ять з безпосереднього процесу перетворюється на опосередкований. І якщо спочатку вона опосередковується зовнішніми діями, то пізніше, завдяки інтеріоризації, внутрішніми. Вона стає особливою внутрішньою активністю – мнемічною дією.

Це вже власне людська пам'ять. Вона може поступатися природній точністю, але значно могутніша за неї: «Подібно до того як ми переважаємо своїх віддалених предків не міцністю наших скелетів або силою мускулатури, не гостротою зору і тонкістю нюху, а тими засобами виробництва і технічними навичками, якими володіємо, подібно до цього і наші психологічні функції переважають функції первісної людини завдяки історично надбаним або більш високим формам своєї організації» [37, 42].

Подібним чином відбувається онтогенез пам'яті. Це засвідчують результати експерименту, в першій серії якого дошкільникам, школярам і студентам пропонували для запам'ятовування і наступного відтворення 15 слів. У другій серії при запам'ятовуванні вже інших 15 слів цим досліджуваним давали допоміжні засоби – малюнки із зображеннями різних, прямо не пов'язаних зі змістом слів, предметів [37; 38; див. : 69].

П. А. М’ясоїд провів такий самий експеримент (300 досліджуваних, віком від 5 до 17 років) з вихованцями загальноосвітньої школи-інтер-нату для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків. Результати дослідження О. М. Леонтьєва та П. А. М’ясоїда порівнюються на мал. 1.

В експериментах О. М. Леонтьєва введення допоміжних засобів практично не поліпшує запам'ятовування дошкільників. Зовсім інші результати демонструє експеримент із школярами: малюнки їм істотно допомагають. У групі студентів темп запам'ятовування «з малюнками» знову знижується, принаймні у школярів він значно вищий. Ці результати пояснюються тим, що запам'ятовування дошкільників є безпосереднім, природним процесом, тобто перебуває на етапі, коли організована таким чином «допомога» не допомагає. Школярі, на відміну від дошкільників, уже оволодівають власною поведінкою і пам'яттю зокрема, тому здатні користуватися при запам'ятовуванні допоміжними засобами, їх запам'ятовування знаходиться на етапі переходу від зовнішнього, безпосереднього, до внутрішнього, опосередкованого, процесу. По-іншому запам'ятовують студенти: їм уже не потрібні зовнішні засоби – вони володіють засобами внутрішніми. Дійсно, опитування студентів після експерименту показало, що такими засобами (створення образів, асоціацій, групування слів, повторення) вони користувалися вже під час першої серії. Цілком закономірно, що саме у цьому випадку їх перевага була очевидною, тоді як у другій серії виявилася нижче очікуваної.

 

Мал. 1. Криві запам'ятовування у першій та другій серіях експерименту (за О. М. Леонтьєвим та П. А. М’ясоїдом)

 

Що ж стосується вихованців інтернату, то в них відстають від досліджуваних О. М. Леонтьєва і «натуральна», і «культурна» лінії розвитку пам'яті їхня пам'ять, інакше кажучи, є недоопосередкованим процесом. Це й дає