Соціальні конфлікти у постіндустріальному суспільстві

Стрімко формується нова еліта постіндустріального суспільства. При цьому соціальний організм в цілому ще управляється методами, властивими колишньої епосі; наслідком стає те, що в межах цього ширшого кола «не працюють» ті соціальні закономірності, які представляються обов'язковими для більшості населення. Суспільство, залишаючись зовні єдиним, внутрішньо розколюється, і економічно мотивована його частина починає все більш гостро відчувати себе людьми другого сорту; вихід однієї частини суспільства за межі експлуатації виявляється пов'язаний з загострюється відчуттям придушення в іншій його складової.

З іншого боку, «клас інтелектуалів» знаходить реальний контроль над процесом суспільного виробництва, і все більш і більш значна частина суспільного надбання починає перерозподілятися на його користь, хоча в системі мотивів діяльності представників цього класу особисте збагачення не грає вирішальної ролі. У той же самий час члени суспільства, що не володіють ні здібностями, необхідними у високотехнологічних виробництвах, ні освітою, намагаються вирішувати завдання матеріального виживання. Однак сьогодні частка їхніх доходів у валовому національному продукті не тільки не підвищується, але знижується в міру господарського прогресу. Таким чином, люди, що належать до нової гнобленої страті, не отримують від своєї діяльності результат, до якого прагнуть. Різниця між становищем перших і других очевидно. Напруженість, у подібних умовах виникає в суспільстві, також не вимагає особливих коментарів. З таким «багажем» постіндустріальні держави входять у XXI століття.

Наскільки різкою може виявитися соціальна поляризація в майбутньому? Чи реальна перспектива еволюційного переходу до постекономічного епосу? Наскільки небезпечним може стати відкритий конфлікт між ворогуючими соціальними групами? Всі ці питання представляються сьогодні виключно актуальними, хоча і не мають цілком певних відповідей. Тим не менш, ми вважаємо можливим сформулювати кілька коротких тез, пояснюючих наш підхід до пошуку таких відповідей.

Ми виходимо з того, що розгортання інформаційної революції і зростання впливу класу інтелектуалів не можуть бути зупинені без руйнування всього соціального цілого. У владі інститутів сучасної держави створити всі необхідні умови для їх якнайшвидшого розвитку або, навпаки, уповільнити темп змін, але не більше. У міру прогресу наукоємного виробництва природним чином буде рости і соціальна поляризація. Можна досить впевнено припустити, що керівництво постіндустріальних країн зробить спроби пом'якшити цей процес. Основними заходами, спрямованими на досягнення такого результату, стануть, перш за все, посилення замкнутості суспільства і посилення імміграційної політики, скорочення масштабів допомоги декласованим елементам і спроби активізувати попит на працю тих низько-кваліфікованих працівників, які прагнуть знайти своє місце в соціальній структурі.

Далі можливі два варіанти дій. У першому, більш ймовірне, але в той же час менш ефективному, уряду віддадуть перевагу збільшити масштаби перерозподілу доходів за допомогою втручання держави в господарське життя. У такому випадку для скільки-небудь реальної зміни соціальної ситуації буде потрібно різко підвищити податки на корпорації, що стане стримувати темпи технологічного прогресу. При цьому підвищення соціальних виплат безробітним або некваліфікованим працівникам, з одного боку, знизить стимули інших до підвищення свого освітнього рівня і більше ефективної праці, а з іншого – збільшить кількість охочих жити за рахунок державних субсидій. Враховуючи, що протягом найближчих двох-трьох десятиліть урядам і без того доведеться мінімум удвічі підвищити соціальні видатки лише для того, щоб забезпечити медичним обслуговуванням старіюче населення Європи і США, подальше нарощування державних витрат матиме вельми важкі наслідки для господарського прогресу. Як тільки вони стануть очевидними, асигнування знизяться, і колишня ситуація відтвориться на новому рівні. Проте такий хід подій здається нам найбільш ймовірним, оскільки урядові експерти і політики будуть вибирати його щоразу, як тільки перспектива ескалації конфлікту стане здаватися досить близькою.

Інший шлях пов'язаний з відмовою від традиційної стратегії. У цьому випадку соціальні асигнування повинні бути різко урізані і обмежені цілком конкретними цільовими програмами, які передбачають, в першу чергу, організацію задовільного медичного обслуговування, безкоштовні програми перенавчання для безробітних і також безкоштовне надання освіти для дітей представників нижчого класу. Одночасно знімаються всі обмеження, що перешкоджають діяльності високотехнологічних компаній, знижується ряд антимонопольних обмежень і декларується відмова від підвищення податків на корпорації, а всі інвестиції в наукові дослідження і розробки взагалі звільняються від податків. Основним завданням сучасного перехідного періоду нам видається не стільки пом'якшення соціальної напруженості у відносинах між вищим і нижчим класами, скільки таке збільшення матеріального добробуту та підвищення соціального статусу вищого класу, яке призвело б до становлення в його надрах системи мотивів діяльності, що має виключно «постматеріалістичну» природу. Як зазначає Р. Коч, «суспільство має полегшити процес створення багатства з тим, щоб, по-перше, викорінити бідність і, по-друге, надати кожному індивіду можливості і стимули для вільного розкриття свого творчого потенціалу», укладаючи при цьому, що « багате суспільство не обов'язково є матеріалістичним суспільством «27. Вирішення соціального конфлікту має в такому випадку відбутися природним чином: з одного боку, за рахунок активізації перерозподілу національного надбання на користь нижчих класів і, з іншого боку, за рахунок зміни менталітету самого