Соціальний розвиток українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст.

Частиною духовної культури населення стала родинно-побутова обрядовість, яка віддзеркалювала основні етапи життя людини. Особливо великою емоційною насиченістю, яскраво вираженим національним колоритом позначалося сільське весілля з такими її компонентами, як весільний поїзд, зустріч молодят після шлюбу, введення молодої дружини в домівку чоловіка, заміна дівочого убору на жіночий, розподіл весільної паляниці, взаємне обдаровування, післявесільне катання тощо.

Партійні органи, під опікою яких знаходилася обрядотворчість, пильно стежили за тим, щоб не сталося “проявів українського буржуазного націоналізму або релігійних забобонів”. Доходило до того, що під час проведення обрядів дуже рідко лунала українська мова, а саме святкування тих чи інших подій мало чим відрізнялося від того, що відбувалося у інших республіках країни. Без будь-якої необхідності в трудових, календарних і сімейно-побутових обрядах безмірно вживалися такі офіційні елементи, як підйом державних прапорів та урочисті клятви на вірність комуністичним ідеям та справі комуністичної партії.

Однак політика запровадження радянської обрядовості об’єктивно сприяла посиленню інтересу населення, особливо сільського, до народних традицій, наповнила святковістю буденне життя багатьох людей. Врешті-решт вона сприяла духовному відродженню нації. Попри усі перепони, в суспільстві зростало розуміння, що обрядовість – не розвага, не агітаційно-пропагандистські заходи, а душа народу. І поводитися з нею треба обережно, дбайливо. Щоб не втратити найцінніше – першооснову, яку створював народ протягом віків.

У третьому підрозділі – “Перипетії запровадження загальної середньої освіти” – аналізуються заходи влади щодо підвищення освітнього рівня сільського населення та піднесення в цьому ролі сільської загальноосвітньої школи.

Забезпечення обов’язкової середньої освіти молоді було, на думку автора, найбільшим досягненням режиму в розвитку духовної сфери села. Владі вдалося сформувати у господарських керівників, у виробничих колективах міста і села, громадських організаціях розуміння того, що піклування про сільську школу мусить стати загальнонародною справою. Завдяки цьому в українському селі були створені відповідна матеріальна база, технічні та організаційні умови для проведення навчально-виховного процесу в сільській школі, у достатній кількості підготовлені педагогічні кадри. Проте якість загальноосвітньої підготовки сільської молоді, передусім у професійно-технічних училищах, залишалася низькою. Реальний рівень знань випускників шкіл і училищ не відповідав оцінкам у атестаті про середню освіту, що певною мірою привчало сільську молодь до подвійних стандартів, а відтак не кращим чином впливало на моральний стан суспільства.

Як результат деформацій у запровадженні загальної обов'язкової середньої освіти, на селі склалася парадоксальна на перший погляд ситуація. На тлі досить високих нібито показників освітнього рівня населення, зокрема молоді, привертала до себе увагу низька освіченість і культура, тотальна бездуховність і абсолютна безвідповідальність усе більшого числа молодих людей – механізаторів, тваринників, рільників. Масове роздавання атестатів про середню освіту, що здійснювалося в досліджуваний період, не тільки не сприяло підвищенню рівня освіченості молоді, а, навпаки, знижувало престижність середньої освіти, вбивало у багатьох потяг до знань. Навряд чи можна було визнавати винними в цьому школу і вчителів – здебільшого чесних і добросовісних трудівників. Не в усіх міг бути такий божий дар – навчити кожну дитину отримувати радість від здобуття знань. Більшість педагогів могли навчити лише тих, хто бажав і був спроможний учитися.

Позитивні зрушення і докладені владою зусилля значною мірою знецінювалися через великий формалізм і бюрократичний підхід до справи з боку органів державного і партійного керівництва, керівників освіти, а також слабкої мотивації до навчання в багатьох сільських жителів.

У четвертому підрозділі – “Здобутки та вади у трудовому вихованні молоді” – розглядається виконання загальноосвітньою школою та деякими іншими установами виховної функції.

Називаючись трудовою і політехнічною, радянська загальноосвітня школа зобов'язана була не тільки “озброювати” учнів знанням основ наук, але й, говорячи мовою компартійних документів тих часів, готувати їх “до життя і праці”, тобто не тільки формувати трудові навички, звичку до праці, любов та повагу до неї, але й здійснювати виробниче й професійне навчання учнів. Як показано в дисертації, специфіка трудового і виробничого навчання учнів сільських шкіл полягала у тому, що цей процес не був обмежений спеціально відведеними навчальною програмою заняттями. Будучи складовою частиною колгоспно-радгоспної системи, сільська загальноосвітня школа залучала учнів до роботи в колгоспах і радгоспах у позаурочний час та в період шкільних канікул. Причому школа орієнтувалася на ті форми організації праці, що існували в сільськогосподарському виробництві.

Найбільш поширеною формою трудового навчання і виховання учнів були учнівські виробничі бригади, кращі з яких були, говорячи словами В. О. Сухомлинського, справжніми лабораторіями мислення, де “одноманітні трудові процеси – це не кінцева мета, а тільки засіб досягнення мети – радості творчої, дослідницької праці” . Однак загальна картина організації трудового навчання і виховання учнів була вельми далекою від такої ідилії. Чимало керівників колгоспів щиро вважали, що школа зобов'язана розплачуватися дитячою працею у господарствах за надану їй матеріальну допомогу. Відтак, за словами педагогів, не вважалося за гріх використовувати учнівські виробничі бригади як “пожежні команди” для виконання термінових, одноманітних і непрестижних робіт.

Якщо діяльність міських шкіл оцінювалася передусім тим, скільки її вихованців вступили до вищих навчальних закладів, то головним критерієм роботи шкіл сільської місцевості фактично була кількість випускників, що пов’язали своє життя з сільським господарством.

За ініціативою