Соціальний розвиток українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст.

П’ятий розділ – “Заклади освіти та культури як знаряддя соціальної політики на селі” – висвітлює соціально-культурні аспекти проблеми соціального розвитку села.

У першому підрозділі – “Протиріччя культурного життя” – головна увага зосереджується на діяльності сільських клубних установ. Показано, що проголосивши курс на побудову комуністичного суспільства, а відтак і на остаточне усунення соціально-економічних і культурно-побутових відмінностей між містом і селом, між робітничим класом і селянством, радянська держава, дбала про кадрове забезпечення культурного розвитку села та створення на селі мережі закладів культури. Зокрема, у період 1960-1980-х рр. дев’ять з кожних десяти клубних новобудов в Україні припадали на сільську місцевість. Причому, якщо до 1960-х рр. основною культурною новобудовою в сільській місцевості був клуб, то в наступні роки на його місце постає палац або будинок культури. Як правило, останні будувалися за типовими проектами, що передбачали приміщення для роботи гуртків, читальні та концертні зали тощо. Однак, як показано в дисертації, це не завжди сприяло пожвавленню духовного життя на селі.

Невеликий сільський клуб мав свої переваги. Відвідування клубу було часткою буденного життя селянина. У ньому людина почувала себе затишно, неначе “у себе вдома”. До палацу культури кожного дня не підеш. І не тільки тому, що для цього необхідно подолати певну відстань. У просторому приміщенні зі скла і бетону зникає тепло спілкування людей між собою.

Керівні органи вимагали від вузів та училищ культури готувати “ідеологічних бійців партії” для сільського “культурного фронту”. Зрештою це призвело до поліпшення статистичних показників якісного складу сільських культпрацівників, але не поліпшило якість праці останніх. Частина культпрацівників, у тому числі тих, хто отримав вищу освіту, були в культурі випадковими людьми, ставилися нігілістично до історії свого народу, традицій, до самої культури. Подібно до Володьки Лободи з роману О. Т. Гончара “Собор” вони не поширювали культуру серед людей, а, за словами цього персонажу, “сиділи на культурі”. Національно-культурні традиції для них були не більше, ніж декорації “в козацькому стилі”.   Одночасно міста висмоктували із сільської місцевості обдаровану молодь, про що, зокрема, свідчить здійснений у дисертаційній роботі аналіз біографічних даних знаних українських митців.

Проте головні вади роботи клубних установ були пов’язані з тим що сільські заклади освіти розглядалися владою не стільки як осередки духовності, скільки як інструмент для розв’язання економічних, політичних, соціальних, ідеологічних завдань. Традиційні народні промисли були реорганізовані у фабричне виробництво сувенірів. Тож пересічний сільський житель дедалі перетворювався із творця національних культурних цінностей на споживача масової культури. Міської за походженням, антинаціональної за характером.

Отже, факти свідчать, що не існувало ніякого злого умислу з боку влади щодо культури українського села. Справа в іншому. Культурна політика була складовою частиною всієї хибної внутрішньої політики, характерна риса якої, як відомо, полягала в тому, що народу нав'язувався той шлях розвитку, який, на думку компартійних вождів, обов'язково приведе його до “світлого майбуття”. У тих, хто здійснював культурну політику на селі, не вистачило мудрості, щоб зрозуміти дуже важливу річ. Дбати про піднесення культури села – зовсім не те ж саме, що наближати село до міста. Трансформуючи здобутки цивілізації у віками встояне життя-буття, село з його етногенними та природними умовами мусить залишатися селом, щоб виконувати свою найважливішу функцію – берегти для нащадків нашу національну культурну спадщину.

У другому підрозділі – “Обрядовість у системі ідеологічної діяльності компартійних органів” – започаткована в попередньому підрозділі тема конкретизується на прикладі запровадження у побут сільських людей нових громадських свят і обрядів, використання заради цього народних традицій.

У досліджуваний період відбувся перехід від повного нехтування й заборони народної обрядовості до її модернізації, пристосування до так званого соціалістичного способу життя, активного використання владою в ідеологічних цілях радянських свят і обрядів, частина з яких була створена на основі старовинних народних.

Елементи народної обрядовості ставали найбільш органічними для свят, що символізували нерозривний зв'язок людини з природою, любов до рідної землі. У 1960-х рр. у селах України з'являються майже забуті елементи різдвяної обрядовості. Зокрема, поряд з традиційними й обов'язковими новорічними атрибутами – Дідом Морозом, Снігуронькою, ялинкою – в новорічному святі виникають персонажі старовинної “Маланки”, відроджується на селі й інший давній народний звичай – засівання.

Проте не всі новації приживалися в селах України. Зокрема, марними виявилися спроби культпрацівників запровадити традиційне для Росії свято Проводів зими. В українській народній традиції прийнято святкувати не Проводи зими, а Зустріч весни, яка в більшості сіл інтегрувалася у свято Першої борозни. Це свято мало на меті демонструвати готовність хліборобів до початку активних