Соціальний розвиток українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст.

У підрозділі йдеться про те, як під гаслом усунення суттєвих відмінностей між містом і селом в Україні робилися спроби перетворити села на благоустроєні селища “міського типу”; показується, яку роль у цьому відіграло будівництво експериментально-показових сіл і селищ; висвітлюється позитивний та негативний досвід комплексної перебудови ряду сільських районів України; аналізується стан розвитку соціальної інфраструктури в сільській місцевості України наприкінці 1980-х рр. як наслідок виконання комплексу відповідних заходів і всієї соціальної політики влади. Зокрема, у зв’язку з розкриттям останнього питання показано, що внаслідок залишкового принципу фінансування соціальної сфери було комплексно розбудовано лише 2% українських сіл. Близько половини населених пунктів не мали шкіл, майже 60% – відділків зв’язку, закладів побутового обслуговування, понад тисячі сіл користувалася привізною водою, лише 3, 5% сільських будинків були підключені до сітьового газопостачання.

Отже, накресливши плани соціального розвитку села, партійне керівництво країни, республіки виявилося неспроможним мобілізувати на їх виконання всю командно-адміністративну економічну систему, сформувати громадську думку в суспільстві щодо необхідності надання дієвої допомоги селу. Невипадково, у другій половині 1980-х рр. селяни постійно скаржилися партійному керівництву на байдуже ставлення з боку різних господарських установ до вирішення їхніх соціальних проблем. Розходження між словом і ділом – ось одне з головних протиріч так званого реального соціалізму, яке значною мірою обумовлювало виникнення багатьох інших протиріч, зокрема протиріччя між розвитком соціальної інфраструктури села і життєвими потребами сільської людини.

У другому підрозділі – “Неперспективні села чи недолуга політика номенклатури” – висвітлюється сумнозвісна епопея нищення українських сіл, що були визнані “неперспективними”.

Під пристойним приводом того, що високомеханізованому сільському господарству мусять відповідати висококонцентровані форми розселення сільських працівників, на зламі 1950-1960-х рр. почалося широкомасштабне скорочення сільських населених пунктів. Деякі економісти навіть підрахували, що у випадку виконання накресленого плану витрати на житлове і культурно-побутове будівництво, на інженерне обладнання і благоустрій сіл значно скоротяться в розрахунку на одного сільського жителя. Людський чинник до уваги не брався. У селах, що зараховувалися до числа неперспективних, заборонялося будівництво об'єктів соціальної сфери, закривалися початкові й восьмирічні школи, фельдшерсько-акушерські пункти, ліквідовувалися сільські Ради. Влада буквально змором примушувала людей діяти відповідно до накресленого антигуманного плану “вдосконалення” мережі сільських поселень.

Таким чином, на характер усіх соціальних процесів, що відбувалися в українському селі протягом досліджуваного періоду, значною мірою впливала економічно необґрунтована й аморальна політика ліквідації так званих неперспективних сіл. Вона, зокрема, призвела до руйнації природної поселенської мережі в Україні, ускладнила розв’язання завдань благоустрою сіл і сприяла посиленню міграції сільських жителів до міст, загострила й без того напружену проблему трудових ресурсів сільського господарства.

Практика спростувала необґрунтовану впевненість чиновників у тому, що жителі ліквідованих сіл обов’язково опиняться на центральних садибах і, отже, нікуди не поїдуть. Більшість людей віддавали перевагу альтернативному варіанту: “Якщо вже мусимо покинути рідну оселю, то краще їхати відразу до міста”. Занепад і знищення малих сіл супроводжувався масовою міграцією їх жителів у міста.

За умов надто низької продуктивності праці в напівфеодальному колгоспно-радгоспному виробництві такий масовий відтік працездатного населення врешті-решт досяг тієї позначки, за якою розпочалося розвалювання аграрного сектора економіки. Виникла загроза продовольчої кризи. Саме це, а не етичні мотиви, примусило керівництво КПРС спочатку відмовитися від концепції неперспективних сіл, а згодом узятися за відбудову цих сіл. Однак, незважаючи на здійснені в 1980-ті рр. заходи щодо припинення цієї хибної політики і реабілітації малих сіл, компартійна влада так і не спромоглася подолати до кінця наслідки своїх попередніх помилкових дій.

У третьому підрозділі – “Зміни в матеріальному становищі, громадському побуті та сімейному укладі селян” – показано, що протягом досліджуваного періоду зростав добробут селян: підвищувалася заробітна плата в колгоспах і радгоспах, було встановлено пенсійне забезпечення колгоспників, для сільських трудівників були збільшені виплати із суспільних фондів споживання. Практично на пустому місті була створена мережа сільського побутового й торговельного обслуговування. Усе це не могло не позначитися на суспільному побуті та сімейному укладі селянської родини. Однак тут відбулися не тільки позитивні, але й негативні зміни. З невмінням розподілити вільний час і визначити свою господарську роль у сім’ї було тісно пов’язано поширення серед чоловіків багатьох шкідливих звичок. Особливо помітним було пияцтво. Воно ставало на селі більш масовим і досягло в першій половині 1980-х рр. загрозливих розмірів. Пияцтво перейшло з родинно-побутової сфери села у виробництво. Через надмірне вживання горілки, а точніше самогону, який виготовлявся майже в кожній сільській оселі, відбувалося передчасне старіння “сильної статі”, гинули люди.

Щодо ліквідації суттєвих відмінностей між місто і селом, то це так і не було зроблено в досліджуваний період, незважаючи на певні позитивні зрушення. Більш того, розвиток комунікацій, засобів масової інформації призвів до того, що сільська людина побачила світ, порівняла з тим, що має, усвідомила ненормальність свого життя, захотіла докорінно змінити його. Не маючи будь-яких перспектив для цього у себе в селі, селянин приймав рішення переселитися до