Соціальний розвиток українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст.

З часів індустріалізації та колективізації в радянському суспільстві техніці надавалося великого не лише економічного, але й політичного значення. Справжня технічна інтервенція на селі розпочалася з кінця 1950-х рр., коли керівництво країни висунуло завдання переведення сільського господарства на індустріальну основу.

У розпорядженні колгоспів і радгоспів була потужна техніка в достатній кількості, й нею можна було вести переможні “битви за врожай”. Уся технічна політика виходила з того, що природу слід обов'язково “підкоряти”, за врожай слід “боротися”, збирання врожаю є “хлібним фронтом” тощо. Проте в гонитві за потужністю і швидкістю техніки організатори таких “битв” залишили поза увагою головне призначення техніки, а саме максимальне видобування з землі продуктів харчування. Характерною рисою вітчизняного сільськогосподарського машинобудування була диспропорція між кількістю виготовлених тракторів і кількістю приладів до них (“шлейфу”).

Творці сільськогосподарської техніки, яких штовхнув на шлях гігантоманії тоталітарний режим, ігнорували й такі важливі якості машини, як зручність, відповідність можливостям людини – не тільки фізичним, але й психологічним. Відтак відбулося те, про що писав колись М. О. Бердяєв: “річ стала вищою, ніж машина”, “творіння повстає проти творця, більш не слухається його”.  

Металева армада, що складалася з потужної й швидкохідної техніки, забезпечувала не стільки зростання продуктивності праці, скільки збільшення обсягу робіт, зокрема безглузде освоювання величезних територій. Розорювання все нових і нових земель супроводжувалося випадінням з обороту кращих орних земель, які вилучалися під забудову нових індустріальних гігантів, створення штучних морів, великих зрошувальних систем тощо. Через високу розораність сільськогосподарських угідь, надмірну насиченість сівозмін просапними культурами, невиконання заходів щодо підвищення родючості ґрунтів та причини, що пов’язані з використанням занадто важких машин, протягом 60-80-х рр. ХХ ст. площа еродованої ріллі збільшилася в Україні на 26% і складала в 1991 р. 10 млн. га, або третину усієї орної землі. Наприкінці 1980-х рр. Україна опинилася перед загрозою справжньої екологічної катастрофи.

Утилітаристсько-технократична за своєю суттю аграрна політика, що була органічно зрощена з адміністративно-командною системою економічних відносин, перетворювала селянина-господаря в робітника-найманця, який не вміє ставитися до землі лагідно й дбайливо. Саме тому суперечності між людиною і природою перетворилися в процесі сільськогосподарського виробництва в гострий конфлікт, де переможців не може бути.

Специфіка аграрного виробництва є такою, що в ньому безпосередньо взаємодіють три суб’єкти ― людина (хлібороб), машина (техніка), природа (земля). Як показано в дисертації, хибність аграрної політики в СРСР полягала у фетишизації машини й зневазі до людини. Звідси певні економічні досягнення, однак водночас згубні наслідки для екології природи та моралі людини.

У другому підрозділі – “Організація праці та її оплата” – показано, що вся організація праці в колгоспно-радгоспному виробництві України в досліджуваний період здійснювалася переважно на командно-адміністративних засадах. Навіть при колективному підряді система оплати праці була такою, що мало стимулювала ефективну, якісну працю, дбайливе ставлення до землі. Адже перехід на підряд не змінював сутність відносин найму між адміністрацією – роботодавцем (розпорядником засобів виробництва) – і робітниками, які безпосередньо володіли тільки робочою силою. Така система могла бути ефективною лише за умов, коли не тільки роботодавці, тобто в даному випадку голови колгоспів чи директори радгоспів, але й владні структури зацікавлені в тому, щоб селяни перетворилися з робітників-найманців на партнерів.

Спроби запровадження орендних відносин у 1980-ті рр. з метою пробудити в сільських жителів почуття господаря, хазяїна колгоспно-радгоспного поля виявилися також невдалими. Головною причиною цього було те, що протягом багатьох років адміністративно-командна система формувала відчуження селян від землі, від плодів своєї праці. А коли ті партійні функціонери, які раніше виступали за непорушність цієї системи, надумали її реформувати, то у щирість їхніх намірів ніхто не повірив. Та й багато хто з селян не мали ані сил, ані бажання докорінно змінювати становище, відмовлятися від системи з гарантованою заробітною платою.

У рамках адміністративно-командної системи не виникла та й не могла виникнути така форма господарювання на землі, яка б дозволила сільській людині повністю розкрити свої фізичні та духовні можливості, пізнати так зване почуття господаря. Адже ‹‹почуття господаря›› не існує без самого господаря. Особливо в аграрній сфері, яка, очевидно, більшою мірою, ніж будь-яка інша, залежить від суб’єктивного чинника, тобто від зацікавленості людини в підвищенні ефективності виробництва.

Однак поступово у суспільстві утверджувалися ідеї стосовно необхідності реформування соціально-економічних відносин. Вони знаходили все більше прихильників, що врешті-решт привело усе суспільство до усвідомлення невідворотності глибоких змін в аграрних відносинах.

У третьому підрозділі – “Бюрократична природа соціалістичного змагання” – на документальному матеріалі доведено, що більшість різних “патріотичних” починів, ініціатив і закликів здебільшого народжувалися не в полі й на фермі, а в райкомівських та обкомівських кабінетах, вигадувалися ідеологічною номенклатурою, тобто являли собою продукт бюрократичного походження, а не творчості широких мас.

Однак на початку 1960-х років, коли виник рух “За комуністичну працю”, то звання “Колектив комуністичної праці” присвоювалося дійсно передовим колективам. Однак дедалі все частіше серед них трапляються “удостоєні”, які не виконували планів завдання – не здатні чи не прагнули до цього. Незабаром масовість руху “За комуністичну працю” або “За комуністичне ставлення до