Таємничий стародавній Китай

Перші правителі Чжоу роздали своїм родичам і ватажкам дружніх племен уділи в спадкове володіння. Усього таких дарунків зареєстровано близько 200. Свій уділ отримали й нащадки інського дому.

Власники уділів утворили верству спадкової знаті (чжухоу), де титул батька, зокрема, успадковував лише старший син. Найзначніші титули – гун і хоу – носили найближчі родичі правителя, якого називали Сином Неба (тяньцзи). Найнижчу верству чжоуської аристократії складали ші, або «служиві люди» – нащадки знатних людей по боковій лінії. Але нарешті, нижче за ші знаходилися простолюдини-землероби, з яких набиралося піше військо. Також у чжоуському суспільстві були й раби.

Так у державі Чжоу склався ієрархічний устрій, який охоплював усі боки життя суспільства. Чжоусці відмовилися від людських жертвопринесень і проголосили головною чеснотою людини її доброчинність. Навіть, зокрема, молодший брат засновника Чжоуської династії Чжоу-гун увійшов в історію як зразок доброчинного мужа і мудрого порадника, без якого імператор не може керувати Піднебесною.

Саме за часів Чжоуської династії склалися головні державні інститути й моральні цінності, які визначали сутність китайської імперії та культури, тому, безперечно, цю династію можна вважати засновницею китайської цивілізації.

 

 

З часом на традиційні місця мешкання чжоусців все частіше почали нападати західні племена, і в 771 р. до н. е. правитель ЧжууПін-ван був змушений перенести столицю на схід, у місто Ло-і (на місце сучасного Лояна). Тепер чжоуський правитель жив на землі удільних правителів, і його влада над останніми перетворилася на суто номінальну. Йому лише залишалося сподіватися на силу морального авторитету. Саме тоді почався період «Воюючих Царств», або, як його ще називають період Східного Чжоу («Розділених Царств») – період роздрібненості, яка все більше поглиблювалася, і суперництва між окремими уділами, яке поступово посилювалося.

На політичній карті Китаю того часу можна виділити дві основні групи уділів, а фактично – самостійних царств. У центрі тодішнього ареалу китайської цивілізації розташовувалися відносно невеликі і слабкі у воєнному відношенні царства, які в переважній більшості були засновані найближчими родичами перших чжоуських царів. До їхнього числа належали царства Лу, Вей, Чжен, Цзинь, Хань, Сун та ін. Саме правителі цих центральних уділів вперше почали називати свої володіння Серединною державою. На периферії ж виникли більші й могутніші держави: на сході – приморське царство Ці, яке розбагатіло в результаті торгівлі сіллю, залізом і морепродуктами; на півночі – царство Янь; на заході – царство Цинь, багате на бойових коней; в районі середньої течії річки Янцзи – царство Чу, найбільше з усіх давньокитайських царств; у пониззі Янцзи – царства У і Юе.

З сьомого століття до н. е. серед найсильніших царств розгортається справжня боротьба за першість. У 544 році до н. е. удільні правителі на своєму загальному з’їзді уклали договір про мир, але й цієї угоди дотримувалися недовго. Невдовзі війни спалахнули з новою силою.

Але життя, незважаючи ні на що, не зупинялося. З’явилися нові дороги, мережа каналів з’єднувала столиці царств. Розвивалися торгівля й ремесла. Окремі райони й великі міста спеціалізувалися на виробництві тієї чи іншої продукції. Наприклад, Янчжоу і Цинчжоу уславилися своїми шовковими тканинами, в царстві Чу виготовляли гострі наконечники для стріл, у царстві Хань відливали особливо міцні мечі.

Міста Китаю поступово перетворювалися на центри знань. Сюди сходилися освічені люди: вчені, філософи, поети. В середині І тисячоліття до н. е. китайські вчені створили зоряний каталог і місячно-сонячний календар, з яких зробили спробу узагальнити багатовіковий досвід спостережень за явищами природи. «Трактат про гори й моря» («Шаньхайцзин») увібрав у себе велику кількість стародавніх міфів та легенд.

 

 

Свідчення про життя Всесвіту, які накопичилися, вимагали філософського осмислення. Так виникли найважливіші вчення – конфуціанство і даосизм.

Даосизм виник на межі з шостого по п’яте століття до н. е. Його засновником був мудрець Лао-цзи, автор відомої «Книги про дао і де». Головне слово в цій праці – дао, що буквально означає шлях. Цим словом позначали також й інші поняття: правило, порядок, сенс, закон тощо. Дао вічно єдине, незмінне, неперехідне. Воно є коренем усього, матір’ю всіх речей: людина залежить від землі, земля – від неба (космосу), небо – від дао, а дао – від самого себе. Дао – це єдиний об’єктивний закон, якому підпорядковується весь світ.

Лао-цзи стверджував, що людина, не будучи спроможною змінити природний порядок речей, повинна надати можливість речам розвиватися самим по собі. Призначення людини полягає в пасивному спостеріганні за природним перебігом подій і в намаганні осягнути науку дао.

Прихильники даосизму проповідували відмову від активних дій і висували теорію недіяння. Ця теорія – основний принцип даосизму. Лао-цзи стверджував, що все у світі залежить від дао, а не від «божественного бажання» або якихось надприродних сил. Не заперечуючи існування богів, він вважав їх усього