Таємничий стародавній Китай

Предмет:

Тип роботи:

Курсова робота

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

лиш породженням дао. Даоси заперечували культ предків, відкидали жертвопринесення небу, землі, річкам, горам та іншим обожненим явищам природи. Також Лао-цзи вважав (щодо теорії недіяння), що великі держави, великі царства не потрібні. Селянам слід дати спокій, вони мають жити згідно з традицією: «Нехай країна буде маленькою, а народ нечисленним; скільки б у людей не було знарядь, нехай вони ними не користуються; люди нехай до самої смерті не йдуть далеко від домівки» якщо будуть кораблі, візки, нехай ніхто на них не їздить; якщо будуть панцири, мечі, нехай ніхто не воює; замість того, щоб писати, нехай люди краще плетуть бахрому й китиці; нехай буде ошатним їхній одяг, нехай буде мирною їхня оселя, нехай будуть щасливими їхні звичаї; і якщо вони зазирнуть за межі сусідньої країни ї звідти долине кукурікання півнів, гавкіт собак, то нехай доживуть до старості, ніколи не побувавши на тому боці».

«Якщо не піднесуть розумників, у народі запанує порядок і мир; якщо не будуть більше потрібні рідкісне й дороге, припиниться пограбування народу».

Легенда розповідає, що Лао-Цзи, наляканий війнами та суспільним безладом, які панували в ті часи, вирішив покинути Китай, подавшись на захід верхи на буйволі. Коли він уже мав перетнути кордон, один із воїнів, які стояли там на сторожі, попросив його щось написати про своє вчення. І хоча Лао-Цзи був переконаний, що його думки неможливо виразити словами, усе-таки погодився задовольнити прохання воїна. «Дао Де Дзин» («Дорога та її сила»), де зібрано думки Старого Вчителя, була написана в ІІІ ст. до н. е. його послідовниками.

Моя думка з приводу теорії недіяння двояка. Адже, звісно, патріотизм та вічний мир – це дуже добре, але життя, на мою думку, не має сенсу без освіти, морального та духовного розвитку, а головне – віри.

До речі, основна категорія вчення Дао трактувалося як «шлях природи». Ідеалом суспільного життя вважалося повернення до «природної рівності» – «золотого віку» людства.

Центральною проблемою доктрини даосизму є вчення про безсмертя. Створення такого вчення стало найважливішою метою даосизму через те, що в давньокитайській філософсько-релігійній думці проблема безсмертя душі була в цілому розвинена мало. Даоси створили своє вчення про безсмертя, виходячи з віри у фізичне безсмертя через безкінечне продовження життя.

У Китаї з’явилися монастирі, в яких жили десятки й сотні тисяч даоських монахів, які отримували значні прибутки від землі й від своєї релігійної діяльності. Діяльність монахів і жерців була надзвичайно різноманітною: вони пророкували долю, ворожили – кількість способів ворожіння досягала багатьох десятків, займалися виганянням злих духів, продавали заклинання й амулети, визначали кращі, тобто вільні від злих духів місця для зведення могил і будівель, визначали дні й години, найбільш сприятливі для будь-якої важливої справи – весілля, похорону, моменту вирушення в дорогу. Вірячи, що душа померлого здатна впливати на долю живих, жерці й монахи намагалися задобрити її хорошим місцем для поховання тіла, точним дотриманням усіх обрядів під час похорону тощо.

Приблизно в той же час, на межі з шостого по п’яте століття до нашої ери, в Китаї виникає інша дуже важлива релігійно-світоглядна система – конфуціанство. ЇЇ засновником був проповідник Кун-Цзи, відомий у європейській транскрипції як Конфуцій (Учитель Кун). Причину всіх негараздів і безчинств у суспільстві – а час дійсно був неспокійним, недаремно цей час увійшов в історію як період «Воюючих царств» – Конфуцій убачав у занепаді моралі людей. Він вважав, що головними чеснотами людини є вірність, слухняність і повага до батьків та старших.

Конфуцій учив, що кожній людині відведене цілком певне місце у світі й суспільстві; також вчитель Кун стверджував, що суспільна структура, як і структура всього світу, є вічною й незмінною. Кожна людина повинна виконувати відведену їй у суспільстві роль: син повинен поважати свого батька, підлеглий – начальника. В основі такої поведінки людини повинні лежати мораль і етика: Конфуцій вірив, що людина за своєю природою більше схильна до добра, ніж до зла, сподівався на ефективність моральної проповіді і виступав проти тих, хто прагнув заснувати суспільство, побудоване на насильстві і страхових покарань.

Конфуцій говорив про необхідність морального авторитету уряду: «Якщо влада не буде жадібною, то й люди не будуть красти. Держава, в якій все гаразд, обов’язково дасть людям щасливе життя».

Вчення Конфуція – це перш за все зібрання правил, моральних настанов, в основі яких лежала ідеалізація давнини, ідея про необхідність дотримання встановлених норм життя і культ покірності по відношенню до старших за віком і посадою. Це вчення вплинуло на весь китайський народ та на всі народи Східної Азії.

Філософ вважав, що китайці мають бути врівноваженими і справедливими, а ще був глибоко переконаний у тому, що:

«За манерами легко впізнати виховану людину»;

«Чого собі не бажаєш, того не роби іншим»;

«Хто, плекаючи старе, осягає нове, той може буде вчителем».

Ідеал суспільного устрою Конфуцій вбачав у тому, щоб кожний був на своєму місці: «Правитель має бути правителем, працівник – працівником, батько – батьком, а син – сином».

Конфуцій не покладав великої надії на нащадків стародавніх знатних родин. Він хотів спиратися на тих,