Тексти для переказу як засіб навчання на уроках української мови

 

1.1 Мовленнєвий розвиток як методична проблема у методиці викладання української мови

1.2 Мовленнєва діяльність учнів у навчальній програмі з української мови

2.1 Методичні рекомендації щодо проведення переказів різних видів

2.2 Тексти для переказу як засіб навчання на уроках української мови

 

Останнім часом зріс запит суспільства на пізнавально-творчу особистість з високим рівнем комунікативної компетентності, здатної до сприйняття й передачі різноманітної інформації. Сьогодні триває активний пошук нових комунікативних стратегій, орієнтованих на взаємопорозуміння людей, створення позитивної атмосфери у спілкуванні. Тому важливим пріоритетом сучасної освіти стає виховання мовної особистості, яка репродукує рідну мову, виявляючи її ґрунтовне знання, мовне чуття, досконало володіє всіма мовними й позамовними засобами для досягнення комунікативної мети, має індивідуальну манеру спілкування. У цьому контексті значно посилюється увага дослідників до процесу становлення національно – мовної особистості.

Заняття з української мови треба будувати так, щоб кожен із проведених видів робіт виконував свою роль у формуванні певного комунікативного вміння, щоб учні успішно оволодівали і монологічним, і діалогічним мовленням, спираючись на знання про текст, види мовленнєвої діяльності, стилі, типи, жанри мовлення, ситуацію спілкування, набували культури мовлення й спілкування.

Комунікативна діяльність має здійснюватися в ході розв'язання учнями системи усних і письмових мовленнєвих завдань, розташованих у порядку наростання їх складності. Для надання школярам більше можливостей спілкуватися, висловлювати власні думки й почуття, необхідно, зокрема, ширше впроваджувати групову форму проведення занять, індивідуалізувати й диференціювати систему письмових робіт.

Успішне оволодіння нормами літературної мови забезпечується тоді, коли процес засвоєння їх буде свідомим, коли враховуються всі рівні мови і встановлюється систематичний контроль над точністю, змістовністю, логічністю, багатством, виразністю, тобто правильністю мовлення учнів.

Збагачення мовлення школярів лексичними і граматичними засобами проводиться систематично і цілеспрямовано на кожному уроці при засвоєнні розділів „Лексикологія”, „Фразеологія”, „Словотвір”, „Морфологія” і „Синтаксис”. Здійснюється така робота не лише з мстою сформувати точне, виразне мовлення, але головним чином виховати в школярів потребу вибирати найбільш доцільні для кожного конкретного випадку мовні засоби, бо різні умови і цілі спілкування вимагають різноманітних засобів мовленнєвого вираження.

Збагачення мовлення школярів дає можливість усвідомлювати будь-які відтінки лексичних і граматичних значень сліп, словоформ, конструкцій, а також їх стилістичні особливості і сфери використання. Цим, на думку М. Баранова, „закладаються основи для розвитку комунікативно-доцільного зв’язного мовлення”.

Сформувати в школярів уміння і навички зв’язного мовлення – практична мета вивчення української мови в загальноосвітній школі. Така мета стоїть і перед школами нового типу, але в останніх вона має дещо інший зміст: озброїти школярів умінням користуватися в найбільш важливих сферах спілкування всіма видами мовленнєвої діяльності – слуханням (аудіюванням), сприйманням і передачею інформації, розгорнутим висловлюванням, полемізуванням тощо.

Розділ програми „Зв’язне мовлення” передбачає навчити школярів різних видів мовленнєвої діяльності. Розробка його численних питань спирається на досягнення лінгвістики в галузі синтаксису тексту, культури мовлення (спілкування), психолінгвістики (теорія мовленнєвої діяльності) тощо. Дані цих наук дозволяють вичленити основні положення, які є провідними в уточненні й обґрунтуванні змісту і методів роботи з розвитку зв'язного мовлення і мають велике значення для інтерпретації (розкриття змісту) процесу формування комунікативних умінь.

Надзвичайно важливими для організації роботи з розвитку зв’язного мовлення є сформульовані дослідниками (О. Леонтьєв, А. Маркова, М. Жинкін, Т. Ладиженська, В. Капінос, В. Мельничайко, М. Пентилюк та ін.) положення, що випливають з теорії мовленнєвої діяльності, згідно з якими: 1) спілкування слід розглядати як мовленнєву діяльність – один з різновидів діяльності людини (поруч з трудовою, суспільною, пізнавальною) ; 2) реалізація будь-якого виду мовленнєвої діяльності вимагає формування в учнів необхідних для спілкування комунікативних умінь, що спираються на відповідні знання понятійні (лінгвістичні – розгорнуте висловлювання, текст, його частини і способи їх зв'язку, стилі мовлення; мовленнєвознавчі – типи мовлення, зміст, тема, теза, аргумент, вступ, висновок і т. д.) ; операційні (правила і способи побудови зв'язного тексту, різноманітні вправи репродуктивного і продуктивного характеру; 3) навчальний матеріал варто розглядати в системних відношеннях: екстралінгвістичні фактори (функція мови, мета й умови спілкування) й обумовлені ними мовні засоби.

Не менш важливе значення має положення, сформульоване В. Мельничайком, про необхідність усвідомлення учнями всіх видів мовленнєвої діяльності: говоріння, слухання, читання, письма. Виконуючи репрезентативну (інформаційну) і прагматичну (дієву) функції, ці види діяльності сприяють не лише виробленню навичок побудови власних усних та писемних висловлювань, а й засвоєнню па уроках матеріалу і різних навчальних предметів, проведенню дискусій, диспутів тощо. Одні і них, як слухання, читання, пов’язані зі сприйняттям інформації, тому їх називають рецептивними видами діяльності. Інші – говоріння і письмо – служать для передачі інформації. Це – продуктивні види мовленнєвої діяльності.

Проблеми розвитку мовлення висвітлені в працях таких учених: М. Рибникової, Т. Ладиженської, С. Чавдарова, І. Синиці, О. Біляева, Я. Стельмаховича, М. Пентилюк, В. Мельничайка, П. Кордун та інших.

Дослідженням методики викладання зв’язного мовлення займалися такі вчені, як М. Пентилюк, М. Стельмахович, А. Нікітіна,