Тексти для переказу як засіб навчання на уроках української мови

Однією з найважливіших ознак тексту є цілісність, яка визначається тим, що текст мас єдність адресації, тобто кожною своєю частиною спрямовується одному і тому самому адресатові, не має значення, хто він: це може бути автор тексту (нотатки в записнику адресуються самому собі) чи конкретна особа – важливо те, то текст адресується в цілому. Адресатом може бути широке коло читачів певного віку (діти, підлітки, молодь і т. д.). Але в кожному разі в тексті автор виражає самого себе, свої думки, почуття, переживання, своє ставлення до когось, до чогось, свою оцінку.

Цілісність тексту полягає в підпорядкованості групи речень і їх послідовності меті автора, темі й основній думці висловлювання. Мета автора тексту – донести до слухача (читача) якусь інформацію про певні явища, факти, висловити свою думку (думки). Те, про що послідовно розповідається, що описується, зображується, про що міркується в тексті з метою донести до адресата основну думку, є темою тексту. Тема відображає розгортання основної думки. Єдність теми й основної думки становить зміст тексту. Текст набуває змістової цілісності лише за умови, якщо, повідомляючи щось про предмет мовлення, автор підпорядковує добір матеріалу і його виклад темі й меті передати основну думку висловлювання. Отже, тема й основна думка об’єднують речення тексту і надають йому змістової цілісності [7, с. 2].

У тексті великого обсягу, в цілому мовленнєвому витворі предметна єдність виявляється у вигляді ієрархії тем. У ньому провідна тема розкладається на низку складників, підтем, членується на мікротеми. Мікротема вважається мінімальною одиницею мовленнєвого змісту. У тексті їй зазвичай відповідає абзац, який на рівні змістового аналізу більше не ділиться. Проте абзаци не завжди відображають змістову членованість тексту. Порядок розміщення та змістові відношення між частинами тексту, послідовність речень у них підпорядковується логіці розгортання теми та головної думки висловлювання [2, с. 3].

Із змістовою цілісністю тексту пов’язане поняття завершеності висловлювання. Текст вважається завершеним, якщо автор довів до свідомості читача те, що задумав. Показником завершеності тексту або його відносної автономності (часто це уривок з якогось твору) є також можливість дібрати до нього заголовок, який відображає його зміст – тему або основну думку висловлювання.

Текст у правильно оформленому вигляді має початок і кінець. Для багатьох видів тексту виробилися типові форми початку та кінця, визначені прийоми побудови його головної частини. Так, шкільний твір на літературну тему зазвичай починається вступом, у якому заявляється тема твору, показується, чим цікава вона для автора, чому з кількох тем обрана саме ця. Автор нагадує у вступі ті найважливіші фати, які допоможуть зрозуміти основний зміст твору, викличуть зацікавленість ним, вилинуть на читача. Гарний твір завжди самобутній, не повторює підручник або інші шкільні твори на ту саму тему. Але за всіх індивідуальних особливостей цей гарний твір підпорядковується законам жанру, законам побудови шкільного твору загалом, і, читаючи його, можна зрозуміти, що перед нами власне шкільний твір, а не щось інше.

Інформативність тексту. Головна, загальна мета створення тексту – повідомлення інформації. Будь-який текст містить у собі певну інформацію. Загальна кількість інформації, закладеної в тексті, – це інформаційна насиченість. Проте цінність має насамперед нова інформація, вона особливо цікава й корисна, тобто прагматична, саме вона і є показником інформативності. Інформативна насиченість тексту – абсолютний показник його якості. Можна стверджувати, що інформативність тексту – це ступінь його змістової новизни для читача, яка відображена в темі й авторській концепції, система авторських оцінок предмета думки.

Отже, зв’язність – не єдина ознака тексту, і тому використання терміна „розвиток зв’язного мовлення” на нинішньому етапі розвитку лінгвістичної науки є неправомірний. У навчальних посібниках для студентів і вчителів методисти частіше використовують поняття „розвиток мовлення”, розуміючи під ним формування в учнів умінь і навичок усного й писемного мовлення. При цьому зауважується, що розвиток мовлення учнів відбувається у процесі мовленнєвої діяльності і включає аудіювання, говоріння, читання та письмо: „Кожна людина повинна навчатися такої мовленнєвої діяльності, яка б забезпечувала різні сфери її спілкування”.

Останнім часом у методичних працях дедалі частіше використовується термін „мовленнєвий розвиток”. На нашу думку, цей термін точніше відображає обсяг завдань, пов’язаних із розвитком мовлення [2, с. 4].

Мовленнєвий розвиток передбачає: а) формування мовленнєвої компетенції школярів, опанування ними поняттєвого апарату з мовленнєвого розвитку; 6) розвиток здатності до повноцінного спілкування за допомогою мовних засобів, оволодіння різними стилями, типами і жанрами мовлення, засвоєння особливостей функціонування мовних одиниць у текстах різних стилів, тинів і жанрів мовлення; в) вироблення в учнів основних видів мовленнєвих умінь (є чотири види мовленнєвої діяльності – слухання, читання, говоріння і письмо; їм відповідають чотири основні види мовленнєвих умінь – слухати, читати, говорити і писати) ; г) засвоєння учнями властивостей гарного мовлення (логічність, правильність, точність, виразність, багатство, доречність, влучність), формування в них такого