Тексти для переказу як засіб навчання на уроках української мови

Актуальність дослідження. Полягає у висвітленні теорії вивчення методики розвитку зв’язного мовлення у школах. Тим часом, дотепер немає жодного спеціального наукового видання, присвяченого системному аналізу та експертним дискусіям із проблем оновлення змісту мовної освіти в усіх її ланках, механізмів і результатів розвитку мовної особистості, здатної забезпечити позитивні зміни в суспільстві.

Потреба дослідження теорії вивчення методики зв’язного мовлення зумовлена такими чинниками: 1) з’ясуванням специфіки вивчення методики зв’язного мовлення; 2) сучасними тенденціями до окреслення повноти теорії методики розвитку зв’язного мовлення (переказів).

Мета дослідження – розглянути методику викладання уроків розвитку зв’язного мовлення (переказів), окреслити перспективи розвитку мовленнєвого аспекту в учнів.

Реалізація зазначеної мети передбачає розв’язання таких завдань:

Проаналізувати теоретичні аспекти вивчення методики зв’язного мовлення.

Схарактеризувати мовленнєвий розвиток у методиці викладання української мови як методичну проблему.

Визначити мовленнєву діяльність учнів у навчальній програмі з української мови в розділі розвитку зв’язного мовлення.

Розробити рекомендації щодо проведення переказів різних видів і дібрати тексти для переказу як засоби навчання на уроках української мови.

Об’єкт дослідження – процес навчання на уроках зв’язного мовлення з української мови.

Предмет дослідження – тексти для переказів як засіб навчання на уроках української мови.

 

 

Теоретичні основи розвитку зв’язного мовлення ґрунтуються на здобутках сучасної науки, насамперед лінгвістики, лінгводидактики, психології, психолінгвістики, соціолінгвістики та інших.

Напрямами роботи з розвитку мовлення є збагачення словника, засвоєння мовних норм та зв’язне мовлення.

Однією з важливих умов соціальної адаптації підростаючого покоління є свідоме, вільне володіння найважливішим засобом спілкування – мовою. Основна мета навчання української мови, як це зазначено у Програмі «Українська мова» для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання для 5-9 класів, полягає у формуванні національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє вміннями й навичками вільно, комунікативно доцільно користуватися засобами української мови – її стилями, типами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо), тобто забезпечує належний рівень комунікативної компетентності [21].

Проблема мовленнєвого розвитку учнів чи не найактуальніша в методиці викладання української мови. Ступінь розвитку мовлення є характеристикою освіченості людини й народу в цілому. За допомогою мовних засобів людина виражає себе, свій внутрішній світ, світобачення, свій естетичний, етичний, світоглядний та інтелектуальний розвиток, мовленнєву компетенцію, володіння літературними нормами, багатство мовного запасу, вміння усного і писемного, діалогічного і монологічного мовлення. Мовленнєвий розвиток є елементом формування духовної культури людини, що ушляхетнює її життя, збагачує сферу спілкування з іншими людьми. Водночас це важлива складова частина навчального процесу з опанування української мови. Не випадково у школі мовленнєвому розвитку учнів приділяється особлива увага, досягненню цієї мети підпорядковується вся система вивчення української мови. На думку В. Мельничайка, чим більший запас виражальних засобів мови, якими володіє учень, тим легше йому знайти ті, що можуть забезпечити адекватне відтворення змісту думки й ефективну реалізацію комунікативного задуму [7, с. 2].

На важливості мовленнєвого розвитку для становлення духовно багатої мовної особистості завжди акцентували методисти. Протягом тривалого часу в методиці та шкільній практиці широко використовувався термін „розвиток зв’язного мовлення”, ним послуговуються й тепер. Під цим терміном до 60-х років розуміли навчання писати перекази і твори, що істотно звужувало зміст завдань з розвитку мовлення. Причому це навчання відбувалося на рівні „практики мови” без засвоєння учнями правил аналізу (сприймання) чужих і побудови власних текстів. Та, як писав Л. Щерба, „вправлятися можна тільки в чомусь відомому... якщо ж... правила не відомі, то вправлятися немає в чому”. Саме такими вправами без правил і була робота з розвитку зв'язного мовлення, поки її основу становила обмежена кількість видів робіт, недостатньо обґрунтованих теоретично [7, с. 2].

Комунікативна діяльність має здійснюватися в ході розв'язання учнями системи усних і письмових мовленнєвих завдань, розташованих у порядку наростання їх складності. Для надання школярам більше можливостей спілкуватися, висловлювати власні думки й почуття, необхідно, зокрема, ширше впроваджувати групову форму проведення занять, індивідуалізувати й диференціювати систему письмових робіт.

Нині в лінгвістичній науці фундаментально розроблена лінгвістика мовлення, з неї як самостійна наука виокремилася лінгвістика тексту.

Мовлення в ній розглядається як мовленнєва діяльність, результатом якої є текст. Лінгвісти виділяють такі основні ознаки тексту: членованість, зв’язність, цілісність, інформативність.

Членованість насамперед означає, що текст складається з двох або більше речень. Одне речення, навіть поширене, складне, будучи, безумовно, витвором мовлення, тексту не становить. Речення є завершеним висловлюванням, але не є текстом: його частини поєднані за законами синтаксису складного речення, а не тексту [7, с. 2].

Під зв’язністю тексту розуміємо його структурну організацію, основу якої становить змістовий зв'язок, тобто комунікативна наступність частин (речень, абзаців). Вона полягає в тому, що кожна наступна частина (речення, абзац) будується на базі попередньої. Щоб забезпечити зв'язність під час побудови тексту, потрібно розставити речення в такій послідовності, яка відображає логіку розвитку теми й основної думки, і підпорядковувати їм, тобто темі й меті висловлювання, порядок слів у реченнях.