Тексти для переказу як засіб навчання на уроках української мови

- кількість мікротем;

- повнота розкриття теми і задуму висловлювання; логічна послідовність у викладі думок; збереження типу, стилю і жанру мовлення;

- збереження (більшою чи меншою мірою) характерних для стилю і жанру мовлення мовних засобів

Аналізуючи доповнення до переказу у вигляді твору, важливо звертати увагу не стільки на кількісний, скільки на якісний аспект виконаної учнем роботи: зв'язність, цілісність, завершеність тексту, сформульованість у ньому основної думки. Важливо з'ясувати, якою мірою учень виявив уміння оформляти своє розуміння почутого у вигляді автономного висловлювання (наявність початку і кінця), особливо в художньому тексті, що характеризується багатоплановістю думки

 

 

Для роботи над переказами пропонуються різні збірники з текстами для розширення кругозору, збагачення духовного світу учнів, розвиток їхньої творчої уяви. Тематика текстів для збірників переказів різноманітна: це і історія нашої країни, звичаї та традиції українського народу, знайомство з найкращими його синами та дочками, з одвічними його цінностями, мистецтвом національною культурою, висвітлення питання культури спілкування, краси рідного слова, охорони рідної природи, сенсу людського життя, стосунки батьків і дітей, учителів та учнів, вибору професії тощо. Тексти мають бути адаптовано та відредаговані відповідно до навчально-методичних вимог до такого виду роботи, як переказ (докладний, стислий, вибірковий). Одним із основних критеріїв добору текстів була наявність у них типологічної структури, що являє собою взаємодію різних функціонально-смислових типів мовлення, стильової єдності.

Ефективність різних видів переказів забезпечується неухильним дотриманням відповідних вимог. Перш за все треба подбати, щоб тексти для переказів були високоідейними, змістовними. Різноманітними щодо тематичного спрямування і стильових особливостей, доступними і цікавими для дітей, взірцевими щодо мовного оформлення. Учні з особливою охотою переказують тексти про життя дітей, героїчні вчинки видатних людей, школу, сім'ю, пам'ятні події, трудові звершення, про тварин тощо.

Текстами для переказів можуть бути твори фольклору (казка, легенда, оповідання, гумореска), тексти з художньої літератури, газет, журналів, кінофільмів, радіопередача [4, c. 32].

Усі перекази виконуємо у відповідній системі, яка органічно вплітається в загальну систему роботи над зв'язним текстом.

Успіхів у розвитку зв'язного мовлення на основі переказу доможеться той учитель, який уміє забезпечити поступовість у наростання труднощів, посилення ролі самостійності учнів, а також урізноманітнення видів переказів.

Посібники з текстами для переказів містять тексти для переказів та систему підготовчих вправ і завдань (пояснення лексичного значення окремих слів, добір синонімів та антонімів, складання плану, завдання творчого характеру).

У текстах для переказів мають бути представлені різні стилі української мови. Мікротексти для переказів можна брати з уривків з художніх творів класиків вітчизняної та зарубіжної літератури й сучасних письменників, фольклорних текстів, фрагментів наукових і публіцистичних статей. Кожен з текстів має виразні ознаки певного стилю.

Мікротексти змодельовані в повній відповідності до вимог до будови тексту. Кожен текст має виразно окреслені зачин та кінцівку. Учні без труднощів визначають тему й головну думку текстів, а в процесі складання плану – підтеми. У текстах можуть бути логічно поєднано різні типи мовлення. Зміст текстів для переказів має бути цікавий учням відповідно певного віку. Тексти мають виразний виховний потенціал.

Можна навести приклад тексту для переказу і завдання, пов’язані з ним (додаток А).

Таким чином, основні форми роботи з розвитку усного мовлення: аудіювання та читання. Аудіювання передбачає з’ясування вчителем конкретного завдання та повторення його учнями; складання плану почутого; виписування ключових слів; виписування ключових фраз; відповіді на питання; переказування, інтерпретація почутого; складання тез, конспектування; складання таблиць, схем; прослуховування на аудіо- та відеокасетах; мовний аналіз.

Говоріння забезпечує усне спілкування у діалогічній і монологічній формі. Говоріння і письмо – види мовленнєвої діяльності, пов'язані з усною і писемною формою. Навчання усного і писемного мовлення називається розвитком зв'язного мовлення. Зв'язне мовлення – це і процес (мовленнєва діяльність), і певний продукт мовленнєвої діяльності (розгорнута відповідь учня на уроці, реферат, стаття в газету, журнал, доповідь, роздум та ін.).

 

 

Таким чином, говоріння як вид мовленнєвої діяльності передбачає формування й розвиток умінь і навичок діалогічного й монологічного мовлення. Чільне місце у формуванні й розвитку мовленнєвих умінь і навичок займає вдосконалення аудіювання (слухання-розуміння), що передбачає регулярне використання спеціально підготовлених, цілеспрямованих завдань із розвитку вмінь слухати й розуміти, аналізувати й оцінювати усне висловлювання (його зміст, особливості побудови й мовного оформлення тощо), добір із прослуханої інформації тих її елементів, які необхідні для розв’язання комунікативних завдань.

Таким чином, теоретичні основи розвитку зв’язного мовлення ґрунтуються на здобутках сучасної науки, насамперед лінгвістики, лінгводидактики, психології, психолінгвістики, соціолінгвістики та інших.

Напрямами роботи з розвитку мовлення є збагачення словника, засвоєння мовних норм та зв’язне мовлення.

Сучасна методика зв’язного мовлення активно розробляє методи і прийоми навчання аудіюванню, читанню, говорінню, письму.

Під час спілкування дуже важливо будувати свої висловлювання з урахуванням мовленнєвої ситуації. Основними умовами є: адресат мовлення, тема й основна думка висловлювання, мета та місце спілкування.

Характер мовлення визначається темою, основною думкою висловлювання, усною і писемною формою мовлення, мовленнєвою ситуацією. Вміння правильно визначати мету спілкування і враховувати особливості адресата