+3 8(066) 185-39-18
fопонента режимові в особі греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким, який викривав порушення свободи совісті.
Нова влада не наважилась вдатись до прямих репресій щодо митрополита, зваживши на його авторитет серед населення. Більше того, після звернення до М. Хрущова було переглянуто оподаткування священиків. Проте запобігти депортаціям розрізнені групи противників сталінізму не могли. Рятуючись від переслідувань, чимало мешканців Західної України намагалось втекти до окупованої німцями Польщі, де проживало понад півмільйона українців. Усього з вересня до червня 1942 р. до німецької окупаційної зони перебралося понад 20 000 українських політичних біженців.
В 1939-1940 pp. внаслідок радянсько-німецького зближення до СРСР було приєднано і возз’єднано з УРСР Західну Україну, Північну Буковину та Південну Бессарабію. При цьому національні інтереси українського народу, його прагнення до возз’єднання служили лише ширмою для політичних планів великих держав. Водночас входження населення споконвічних українських територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність. Тому більшість населення Західної України вітала цей акт. Водночас спроби сталінського тоталітарного режиму впровадити там в життя ідеї «казармового» соціалізму призвели до глибоких соціально-економічних деформацій та людських трагедій. Внаслідок цього багато людей, котрі раніше вітали прихід Червоної армії та встановлення радянської влади, згодом докорінно переглянули свої погляди. У значної частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.
Так званий визвольний похід Червоної армії у Західну Україну та Західну Білорусь відкривав можливість здійснення відвічного національного завдання народу – возз’єднання в одній державі. Революційно налаштовані робітники і селяни, частина інтелігентних верств, хоч і не були позбавлені недовіри до «совєтської» влади і справжніх намірів Сталіна, загалом підтримали ідею скликання Українських Народних Зборів, вибори до яких відбулися 22 жовтня, а 26-28 жовтня 1939 р. Народні Збори у Львові прийняли Декларації про встановлення у Західній Україні радянської влади, возз’єднання Західної України з Українською РСР у складі Союзу РСР, а також про націоналізацію великої промисловості та про конфіскацію поміщицького землеволодіння і розподіл землі серед селян.
Народні Збори, безсумнівно, виразили волю народу Західної України. Їх рішення творили юридичну основу державної єдності українських земель, а також стали фактором, який використала радянська зовнішня політика в роки Другої світової війни з метою закріплення західних кордонів України і Союзу загалом, як вони склалися до червня 1941 р. З цього погляду рішення Народних Зборів об’єктивно мали позитивне історичне значення в житті українського народу.
Однак швидко за ними постали жорстокі реалії радянського тоталітарного режиму. З осені 1939 р. і до червня 1941 р. органи радянської влади провели масштабні репресивні акції стосовно населення Західної України. РНК СРСР 19 грудня 1939 р. прийняв постанову про спецпоселення і трудове влаштування осадників. Той же РНК СРСР 2 березня 1940 р. прийняв постанову про виселення з районів Західної України і Західної Білорусі членів сімей усіх поміщених у табори і в’язниці з числа польських військових і службовців, членів контрреволюційних організацій, а також біженців із зайнятої німцями території Польщі, які виявляли бажання виїхати з Радянського Союзу.
Згідно з постановою РНК від 29 грудня 1939 р., депортацією передбачалось охопити 21 000 сімей колоністів, у тому числі зі Львівської області 4 029 сімей. У цих сім’ях зі Львівської області числилось 20 966 осіб, тобто в середньому на сім’ю припадало понад 5 осіб. Це означає, що у всіх 21 000 колоністських сімей, котрі депортувалися, було понад 100 000 осіб.
Сама депортаційна акція відбувалась 10-13 лютого 1940 p., майже через півтора місяця після постанови РНК. Уся територія західних областей була поділена на оперативні депортаційні «трійки», на які покладалось завдання охопити всіх польських осадників і відправити у такі визначені східні області СРСР: Кіровську, Пермську, Вологодську, Архангельську, Івановську, Ярославську, Новосибірську, Свердловську, Омську області та в Комі АРСР.
«Трійки», зазвичай, структури НКВС, складалися з росіян, а також частково з пердставників інших національностей СРСР. Українців у складі «трійок» були одиниці. Назвемо, для прикладу, склад деяких «трійок»:
Бібрська – Черпаков, Малишев, Леонов;
Бродівська – Євграфов, Саркісов, Нусімович;
Городоцька – Матвеєв, Уфлянд, Чуніхін;
Любачівська – Кононов, Петров, Пишкін;
Львівська № 9 – Хомутов, Алафердов, Хохряков.
З поміж українських імен в окремих «трійках» зі Львівської області, за документами ДАЛО, трапляються Кононенко, Губаренко, Громовенко. Ставлення місцевого українського населення до виселення польських осадників не вирізнялося схваленням. А в деяких селах (наприклад, у с. Родатичі Городоцького району), українські селяни прямо заявили, що радянська влада чинить неправильно. Ініціатором такого селянського осуду був депутат Народних Зборів Західної України, колишній член КПЗУ Когеляк. З Родатич виселялось 7 родин.
У січні 1940 р. Політбюро ЦК ВКП (б) постановило створити вздовж нового західного кордону СРСР з німцями 800-метрову смугу. На виконання цієї постанови Політбюро ЦК (3 квітня 1940 р.) РНК України конкретизував населені пункти, які потрапляли в ту смугу і які підлягали виселенню. На українській ділянці кордону таких населених пунктів виявилося 229, в яких числилось 21 212 родин, що налічували 102 800 осіб.
На ділянці Львівської області виселенню підлягало населення сіл Салаші, Лобра, Радева, Монастир, Пігани, Вилева, В’язивниця, Воля Велика, Лівча, Старі Гораї, Хлівисько, Ляшки, Висоцьке,