+3 8(066) 185-39-18
fМаковисько і багато ін.
Виселенців цієї категорії скеровували на постійне місце проживання в німецькі колонії Буджака, звідки за радянсько-німецькими угодами виселялось німецьке населення: Кацбах, Клястиця, Малий Ярослав, Амара, Ановка, Фуратіва, Париж, Бородіно, Лунга, Круджика, Бекзина та ін.
РНК УРСР 13 лютого 1940 р. прийняв постанову про виселення сіл, відведених під Львівський артполігон (нинішній Яворівський). Виселенню підлягало 21 село Янівського, Жовківського та Немирівського районів і ще десятки хуторів.
Зазвичай, цих виселенців скеровували у район Буджака (тоді – Анкерманську обл.).
Особливо велика кількість людей підлягали виселенню і депортації на виконання вже згаданої Постанови Раднаркому СРСР від березня 1940 р. Депортації підлягали сім’ї, члени яких опинилися в таборах і в’язницях для військовополонених, були офіцерами польської армії, тюремниками, жандармами, розвідниками, поміщиками, фабрикантами, чиновниками державного апарату, учасниками антирадянських організацій, а також біженцями з окупованої німцями польської території, котрі виявляли бажання повернутися назад (під німців), але не були німцями прийняті. Охоплення цією депортацією також сімей, члени яких до 1939 р. перебували в тих чи інших політичних і культурних організаціях, значило, що ця депортація повинна стосуватися і того українського населення, в родинах якого були члени Українського національно-демократичного об’єднання, Фронту національної єдності, Організації українських націоналістів, Українського народного об’єднання, Волинського українського об’єднання, Сельробу, Комуністичної партії Західної України, спортивних товариств «Луг», «Пласт» та ін.
Реалізація постанови від 2 березня 1940 р. із застосуванням засобів терору розпочалася без попередження 29 червня 1940 р.
Очевидно, що ця акція захопила собою значно більше осіб, ніж під час виселення осадницького населення у лютому 1940 p., ймовірно, кілька сотень тисяч.
Як відомо, Андрей Шептицький восени 1941 р. у листі до Ватикану називав кількість репресованих греко-католиків – 200 000.
Під цю хвилю були заарештовані й вивезені зі Львова та Галичини видатні українські діячі Кость Левицький, Володимир Старосольський, Кирило Студинський, Петро Франко, Остап Луцький, Іван Брик, Володимир Целевич, Порфирій Буняк, Дмитро Левицький, Володимир Кузьмович, Іван Німчук та ін.
Уже в лютому 1940 р. з усіх сільрад західних областей України виганяли і часто репресовували депутатів, обраних у сільради в грудні 1939 р., у тому числі членів «Просвіт», Сельробу, УСДП, УСРП, КПЗУ тощо.
Страшною сторінкою радянських репресій, які, можливо, мало деформували демографічну ситуацію, але вражали своєю протиправністю й антигуманністю, був розстріл в’язнів тюрем західних областей України в червні 1941 р. під час відступу Червоної Армії. Вже 22 червня 1941 р. з Москви надійшла вказівка «розвантажити» тюрми. В той самий день у львівських тюрмах було розстріляно 108 в’язнів, засуджених до смертної кари.
Начальник тюремного відділу УНКВС у Львівській області лейтенат держбезпеки Лерман 24 червня інформував про хід «розвантаження» тюрем.
У Львові було три тюрми. В них числилось 5 145 політичних в’язнів. Згаданий лейтенант Лерман 24 червня інформував, що із названого числа в’язнів підлягало до розстрілу 2 239 осіб:
у тюрмі № 1 з 1 355 в’язнів було розстріляно 924;
у тюрмі № 2 з 471 в’язня було розстріляно 471;
у тюрмі № 3 з 413 в’язнів було розстріляно 413.
Всього – 1 808 осіб.
В’язнів розстрілювали в тюремних камерах, подвір’ях тюрем, урочищах за межами міст, скидали у вироблені шурфи шахт.
Тоді у Станіславі було страчено 1 500 в’язнів, у подвір’ї Стрийської тюрми – 250. Термінові страти були проведені в тюрмах Тернополя, Луцька, Ковеля, Рівного, Дубного та інших міст.
Становлення кримінально-виконавчої системи в Західній Україні фактично започаткувала директива НКВС СРСР № 720 «Про організацію роботи у звільнених районх західних областей України і Білорусії» від 15 вересня 1939 р., тобто за два дні до початку анексії Чрвоною армією західноукраїнських земель. Оперативно-чекістським групам (ОЧГ) «в тісному контакті з війсковим командуванням і під керівництвом тимчасових упрвлінь» арштувати «найбільш реакційних» представників польської адміністрації, активних члнів українських та польських громадсько-політичних об’єднань», а в захоплних польських тюрмах «організувати нову тюремну адміністрацію із надійних людей на чолі з одним із співробітників НКВС» та забеспечити «суворий режим утримання зарештованих» [15; С. 163]. У відповідності до «Положення про тюрми НКВС СРСР для осіб, які перебувають під слідством» від 28 липня 1939 р., всі колишні тюрми польського ржиму стали фактично слідчими ізоляторами. Зокрма, уже станом на 1 жовтня 1939 р., у Західній Україні ОЧГ було арештовано 3 914 осіб – поміщіків, промисловців, польськіх офіцерів, поліцейських керівників різних «контрреволюційних» партій тощо [14; С. 23].
11 жовтня 1939 р. НКВС СРСР видав наказ «про запровадження єдиної системи оперативного обліку антирадянських елементів, виявлених агентурною разробкою», яким визначалося 18 груп «антирадянських елементів» за їх соціальною, політичною, релігійною приналежністю, які «в силу свого соціального і політичного минулого, національно-шовіністичних настроїв, релігійних переконань, моральної і політичної обмеженості» могли бути використані «закордоними розвідками і контрреволюційними центрами з антирадянською метою». Всі вони підпадали під статті №№54 (контреволюційні злочини) та 56 (злочини проти порядку управління) КК УРСР редакції 1927 р. з подальшими змінами і доповненнями.
Після офіційного створення наказом НКВС СРСР від 6 листопада 1939 р. у західних областях управлінь НКВС та Робітничо-селянської міліції, виявленням і арештам «антирадянських елементів» займалися