+3 8(066) 185-39-18
fр.
Тримаючи в напрузі «авангард» суспільства за допомогою «чисток», Сталін та його оточення в середині 1934 р. вдалися до чергового маневру з метою поліпшити образ каральних структур. Постановою політбюро ЦК ВКП (б) від 10 липня 1934 р. на базі ОДПУ були організовані Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) СРСР та НКВС союзних республік. Очолив союзний НКВС Г. Ягода.
1 грудня 1934 р. після вбивства у Ленінграді С. Кірова за пропозицією Сталіна була прийнята постанова ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів». Згідно з цієїю постановою термін розслідування зменшувався до 10-ти днів, розгляд справ у суді проводився без участі адвоката і прокурора, оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялося, а вирок виконувався негайно після винесення. 9 грудня 1934 р. згадані вище положення були адаптовані у кримінально-процесуальний кодекс УСРР. Ця постанова стала справжньою «Хартією терору».
У 1935 р. прокурором СРСР було призначено А. Вишинського, який скасував прокурорський нагляд за законністю у діяльності органів державної безпеки у справах про державні злочини. Особлива нарада, а також інші позасудові органи («двійки», «трійки») стали знаряддям масових репресій.
Одним з найперших наочних виявів «класової ненависті і непримиренності» стало викриття так званого Об’єднання українських націоналістів – організації, яка начебто мала на меті повалення радянської влади шляхом здійснення терористичних актів, шкідництва та диверсій. 13 – 15 грудня 1934 р. виїзна сесія колегії Верховного Суду СРСР у Києві розглянула справи 37 осіб, які начебто прибули з території Польщі та Румунії для здійснення терористичних актів. Викриття і суд над учасниками цієї групи «терористів», як і над учасниками ленінградської і московської груп «терористів-білогвардійців», викритих з підозрілою «синхронністю», повинні були підтверджувати версію про наявність великомасштабного антирадянського підпілля. За цією справою було засуджено до розстрілу багатьох українських письменників та інтелектуалів.
У 1934 р. у сфабрикованій справі «Польської військової організації» було притягнуто до відповідальності 114 осіб. За версією радянського слідства, «ПОВ» здійснювало шпигунську, диверсійно-повстанську та шкідницьку роботу, готувала інтервенцію польських військ з метою відторгнення України від СРСР та включення її у «склад буржуазної федерації під протекторатом Польщі».
Продовженням лінії терору в середовищі українських інтелектуалів стало викриття органами НКВС УСРР у 1935 р. «підпільної контрреволюційної боротьбистської організації». 25 березня 1935 р. було заарештовано і засуджено до розстрілу, який потім замінили на 10 років каторги, письменника Євгена Плужника. У 1936 р. він помер на Соловках. У лютому 1936 р. було засуджено групу українських «неокласиків» Миколу Зерова, Павла Филиповича, Ананія Лебедя, Бориса Пилипенка й Марка Вороного. Разом з ними засудили педагога Леоніда Митькевича.
Найвища хвиля терору припала на 1937-1938 pp., коли тоталітарний режим провів в Україні широкомасштабну операцію з ліквідації так званного «Українського націоналістичного центру» (УНЦ). Один із найбільших процесів на території Миколаївської області, пов’язаний з УНЦ, був проведений з кінця 1937 р. до середини 1938 р. Тоді органи НКВС заарештували й притягли до кримінальної відповідальності близько 50-ти представників інтелігенції [92].
Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП (б) У та весь українській радянській уряд. Постишев (присланий з Росії безжальний виконавець чисток 1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильності сталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво української компартії відмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вимагав Сталін. Навіть після того, як Постишева усунули, а на Україну в серпні 1937 р. прибули три особистих представника Сталіна – В’ячеслав Молотов, Микола Єжов і Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складі Станіслава Косіора, Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В результаті в червні 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заарештовано і страчено. Голова Ради міністрів Любченко скінчив життя самогубством. Загинули майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП (б) У. За підрахунками, репресій зазнали близько 37% членів КП (б) У, тобто близько 170 000. чоловік. За словами нового «віце-короля» Москви в Києві Микити Хрущова, українська компартія «була вичищена до блиску» [49].
Більшовицькі репресії на теренах Західної України. Після вересневих подій 1939 р. відбулося приєднання західноукраїнських земель до Радянської України.
Прихід Червоної Армії трактувався не інакше як «визвольний». І він мав на меті, як сказано у ноті радянського уряду, врученій польському послу в Москві 17 вересня 1939 р., «взяти під захист життя і майно населення Західної України і Білорусії», не допустивши тим самим вже на початку Другої світової війни окупації краю німецько-фашистськими військами.
Ще жорстокішого удару зазнали населення України й український етнос у роки Другої світової війни.
Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства зв’язку, ліквідована поміщицька і церковна власність на землю, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров’я, що, безперечно, поліпшувало життєвий рівень населення, особливо його незаможних верств. Водночас почалося механічне перенесення сюди «казармового» соціалізму (управлінську структуру господарського механізму тощо) без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства. Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили, за винятком більшовицької