Терор як засіб державного управління В Україні

вирішено застосувати виселення». І вже 31 жовтня 1934 р. Політбюро ЦК ВКП (б) прийняло рішення «дозволити вислати з прикордонної смуги УСРР від 300 до 1 000 сімей одноосібників, зобов’язавши ЦК КП (б) У вжити заходів, щоб місця висланих були заміщені надійними елементами». Відповідальність за це покладалася на С. Косіора, П. Постишева, В. Балицького. На цьому засіданні було прийнято рішення «зобов’язати ЦККП (б) У і РНК УСРР у 6-ти місячний термін перетворити місто Кам’янець-Подільський в передовий форпост радянського українського патріотизму проти польських панів та пілсудчини». 27 грудня 1934 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП (б) знову було розглянуто питання про переселення та виселення господарств із західних прикордонних районів України. Зокрема, НКВС зобов’язувалося вислати в порядку репресії із західних прикордонних районів 2 000 антирадянських сімей та одночасно переселити із західних прикордонних округів у східні райони УСРР 7-8 000 господарств ненадійного елементу. 23 січня 1935 р. ЦК КП (б) У прийняв рішення про першу чергу депортацій з Мархлевського району Київської області селян, запідозрених у ворожій антирадянській діяльності. Першу депортацію було здійснено весною 1935 р. 20 серпня 1935 р. був прийнятий меморандум НКВС СРСР № 287 наркомом внутрішніх справ України В. А. Балицьким про виселення та переселення частини населення з Мархлевського району УСРР. В ньому зазначалося, що згідно з директивою заступника наркома внутрішніх справ СРСР Я. Агранова необхідно переселити з Мархлевського району в інші області УСРР 300 господарств «ворожого та ненадійного елементу і про виселення з Мархлевського району за межі УСРР на північ 50 господарств найбільш небезпечних антирадянських елементів». Наказано було виселити ці родини у спецпоселення Біломорсько-Балтійського комбінату. Крім того, дозволялося виселити з Мархлевського району членів родин, чоловіки яких раніше засуджені і вислані в спецпоселення «за активну антирадянську та шкідницьку діяльність». 31 серпня 1935 р. була прийнята постанова Політбюро ЦК ВКП (б) «Про переселення всерединіУкраїни». Уній дозволено було переселити з Мархлевського району в інші області України додатково до переселених 350 господарств [78; С. 682]. Остання значна депортація селян відбулася згідно з постановою РНК СРСР № 776-120 с від 28 квітня 1936 р. «Про виселення з УСРР і господарське облаштування в Карагандинській області Казахської АСРР 15 000 польських і німецьких господарств». У ній зазначалося, що виселенню підлягає 45 000 осіб. Для них в Карагандинській області створюються сільсько-господарські поселення НКВС [79; С. 324-327]. Таким чином, за час третьої хвилі розкуркулення та депортацій селян, яка тривала з травня 1933 р. до серпня 1936 р., з України було вивезено 35 170 сімей. Якщо взяти до уваги, що пересічна селянська родина складалася з 5-6 осіб, то загальна чисельність депортованих в аналізований період становить, за підрахунками, 180-200 000 осіб. Звідси можна зробитит акі узагальнюючі висновки. По-перше, депортації здійснювалися методом вибірково-адресних репресій, їх жертвами ставали передусім одноосібники, які не бажали вступати до колгоспу, але одночасно вважали за доцільне ліквідувати індивідуальне господарство з метою уникнути виконання непосильних завдань та планів хлібоздачі. По-друге, районами поселення депортованих селян були передусім спецпоселення Біломорсько-Балтійського комбінату, Карагандинської області. Отже, нами встановлено, що розкуркулення та депортації селян України здійснювалися з кінця 1929 р. до середини 1936 р. На основі розтаємничених документів підраховано, що під час трьох періодів розкуркулення з Україниу віддалені північні та східні райони СРСР було депортовано близько 100 000 селянських родин (приблизно півмільйона осіб) [65].

Голодомор 1932-1933 рр. Голод 1932-33 р. охопив Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську регіони України, його спричинили, насамперед, політичні чинники. Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом.

Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом сталінської політичної системи проти мирних людей, проти українців як нації і, зокрема, проти селян як класу. Внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади та забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення.

Офіційним початком хлібозаготівельної кампанії 1932 р. є 1 липня. План хлібозаготівель по Україні був затверджений ІІІ Всеукраїнською конференцією КП (б) У, що відбулася 6 – 9 липня 1932 р. в Харкові у приміщенні Державної опери. Стратегічну лінію ЦК ВКП (б) на конференції представляли В. Молотов та Л. Каганович. «До безумовного виконання» було прийнято «встановлений ЦК ВКП (б) план хлібозаготівель по селянському сектору України обсягом 356 млн пудів». Політбюро ЦК КП (б) У після ІІІ партконференції встановило 4% надбавку до хлібозаготівельного плану, а також дозволило запровадити 2% надбавки до районних планів.

План хлібозаготівель визначався, виходячи з норми врожайності 1932 р. На 5 липня це була орієнтовна норма у 48, 4 – 52, 7 пудів/га, з 1 жовтня – оперативна у 42, 1 – 46, 5 пудів/га. Однак і вона була завищеною, як і офіційна цифра зібраного в Україні у 1932 р. врожаю – 912, 5 млн пудів або 14, 6 млн тонн.

Становище з урожаєм