Терор як засіб державного управління В Україні

проводять голови колгоспів і члени правління колгоспів, голови сільрад і секретарі партосередків, районні і крайові уповноважені. Арешти здійснюють всі, кому заманеться і хто власне не має жодного права це робити» [43; С. 747]. Після засудження такої практики ЦК ВКП (б) і РНК СРСР зажадали припинення арештів особами, які не мають на це права. Арешти відтепер могли здійснювати лише органи прокуратури, ОДПУ і начальники міліції. Далі вказувалося негайно припинити будьякі масові виселення селян. Виселення здійснювати лише «в індивідуальному і вибірковому порядку і увідношенні лише тих господарств, які ведуть активну боротьбу проти колгоспів і організовують відмову від посівної кампанії і заготівель». Було встановлено квоту для виселення лише з визначених областей в кількості 12 000 господарств, з них 2 000 – з України. На наш погляд, саме цей документ поклав початок третій хвилі розкуркулення. Місцем заслання депортованих селян з України став Біломорсько-Балтійський комбінат. Рішення про його створення було прийнято 17 серпня 1933 р. 23жовтня 1933 р. кількість сімей, які підлягали виселенню, було збільшено до 20 000 «родин куркулів», з них із України підлягали депортації 9 546 сімей. Порядок виселення було визначено двома документами. Перший – меморандум НКВС СРСР № 150 заступнику наркома внутрішніх справ Української РСР З. Б. Кацнельсону про вислання одноосібників у спецпоселення Біломорсько-Балтійського комбінату від 5 листопада 1934 р. У ньому вказувалося, що «виселенню підлягають одноосібники, які злісно саботують і зривають господарсько- політичні кампанії на селі, не займаються продуктивною працею, помічені у крадіжках соціалістичної власності, виключені з колгоспів». Виселення селян мали здійснюватися в індивідуальному порядку за ухвалою органів НКВС і затверджені Наркоматом внутрішніх справ УСРР у відношенні кожної конкретної сім’ї. При цьому депортації підлягали лише ті сім’ї, які мали у своєму складі хоча б одного працездатного чоловіка. Другий – меморандум НКВС СРСР № 216 наркому внутрішніх справ Української РСР В. А. Балицькому про виселення «антирадянських сімей» на Біломорсько- Балтійський комбінат від 28 грудня 1934 р., де зазначалося, що «виселенню підлягають сім’ї, які помічені у антирадянській діяльності, зокрема запідозрені у шпигунстві, націоналістичні антирадянські елементи, які здійснювали крадіжки соціалістичної власності, виключені з колгоспів, раніше репресовані куркулі, які втекли іззаслання та особи, які проводять антирадянську агітаціюі поширюють провокаційні чутки». При цьому зазначалося, що під час здійснення операцій не слід допускати виселення колишніх червоних партизанів, родин червоноармійців та підданих іноземних держав.

Депортовані повинні бути забезпечені двомісячним запасом продовольства, у т. ч. печеним хлібом на весь період перебування у ешелоні, відповідним одягом і взуттям. У відповідності з меморандумами депортація мала бути здійснена поетапно. Про це, зокрема, йдеться у довідці НКВС СРСР у ЦК ВКП (б) «Про виселення куркульства та антирадянського елементу» від 1 січня 1935 р. З неї дізнаємося, що депортація проводилась в період 1-9 лютого 1935 р. В результаті виселено із прикордонних регіонів України 2 000 родин «куркулів та антирадянського елементу» у кількості 8 678 осіб, із них: німців 615 сімей, поляків 681 сім’я, українців 589 сімей та інших -чехів, молдаван, болгар, євреїв- 115 сімей. Депортовані відправлені у спецпоселення Біломорсько-Балтійського комбінату. З 20 лютого по 10 березня 1935 р. здійснено переселення «ненадійного елементу з 23 прикордонних районів Київської та Вінницької областей у східні райони УСРР» у кількості 8 329 сімей, або 38 892 осіб. З них за національною ознакою сімей поляків- 2 866, німців-1 903, українців – 3 434, інших – 126 сімей. Підставою для виселення селян вважається лист ЦККП (б) У від 14 вересня 1934 р. керівникам низових партійних і радянських органів «Про заходи забезпечення виконання Закону про обов’язкові зернопоставки одноосібними господарствами». У ньому дозволялося застосування репресій протии осіб, які»злісно не виконували свої зобов’язання із хлібоздачі, є більш заможними, тобто тих осіб, у відношенні яких застосування репресій дасть найбільш швидкий ефект і заохотить решту одноосібників до іншого як найшвидшого виконання плану із здачі хліба». Разом з тим в листі було попередження щодо застосування репресивних заходів у масовому порядку. Виселення і конфіскація майна одноосібників, які не виконали плану із хлібоздачі, мали застосовуватися лише у виключному індивідуальному порядку із дозволу райвиконкому та облвиконкому. 20 жовтня 1934 р. надійшла телеграма секретаря ЦК КП (б) У С. В. Косіора секретарю ЦК ВКП (б) Л. М. Кагановичу про «саботаж хлібоздачі» в деяких областях України. У ній зазначалося, що «у зв’язку з опором куркульських елементів в деяких районах і селах Вінницької, Чернігівської, Київської, Харківської областей проведенню хлібоздачі в одноосібному секторі змушені висунути вимогу про вислання за межі УСРР найбільш злісних нездавачів хліба». 23 жовтня 1934 р. заступник наркома внутрішніх справ УСРР З. Б. Кацнельсон надіслав записку наркому внутрішніх справ СРСР Г. Г. Ягоді про «виселення 500 сімей одноосібників за межі України». У ній стверджувалося, що, хоча план хлібоздачі виконано, у Вінницькій, Чернігівській, Харківській таКиївській областях є чимало одноосібників, які не обробляють польової землі, а живуть за рахунок присадибних ділянок та відхідництва. Через це вони не беруть участі у хлібоздачі і за рахунок високих заробітків сплачують податки. Далі зазначалося, що «одноосібники вперто не вступають в колгоспи і є надзвичайно небажаним прикладомдля колгоспників. У зв’язку з цим по відношенню до них