Трудова дисципліна

Предмет:

Тип роботи:

Курсова робота

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

Підпункти “ж”, “з”, “и” п. 12 типових правил розкривають зміст обов’язку власника неухильно додержуватись законодавства про працю та правил охорони праці. Зокрема власник зобов’язується поліпшувати умови праці, забезпечувати належне технічне устаткування всіх робочих місць і створювати на них умови праці, відповідно до правил охорони праці (при застосуванні таких правил власник за погодженням з профспілковим органом застосовує заходи, які забезпечують належні умови праці), вживати необхідні заходи щодо профілактики виробничого травматизму, професійних та інших захворювань працівників, забезпечувати відповідно до діючих норм і положень спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими заходами індивідуального захисту, постійно контролювати знання та одержання працівниками усіх вимог законодавства.

На власника покладається також обов’язок постійно удосконалювати організацію праці, підвищувати якість нормування праці, забезпечувати матеріальну зацікавленість працівників у результаті праці, особистої праці та загальних результатів роботи, забезпечувати правильне нормування праці, забезпечувати правильне застосування умов оплати. Водночас стали суперечити новітньому вітчизняному законодавству закріплені в Типових правилах обов’язки власника застосовувати колективні форми оплати праці за кінцевими результатами. Ці норми у свій час формулювали обов’язки власника підприємства перед державою. Вони завжди виходили за межі предмета трудового права, не могли розглядатися як такі, що регулюють трудові відносини між працівником і власником.

Підпункт "л" п.12 Типових правил зобов'язує власника розглядати і вчасно впроваджувати винаходи та раціоналізаторські пропозиції, підтримувати і заохочувати новаторів виробництва, сприяти масовій технічній творчості. Це правило навряд чи можна визнати нормою прямої дії, яка безпосередньо регулює трудові відносини.

На власника покладається обов'язок забезпечувати систематичне підвищення ділової (виробничої) кваліфікації працівників та рівня їх економічних та правових знань, створювати необхідні умови для суміщення роботи з навчанням на виробництві і в навчальних закладах. У силу цього обов'язку підприємство, зокрема, повинне нести витрати на підвищення кваліфікації тих вивільнюваних працівників, які протягом двох років, що передували вивільненню, не мали можливості підвищити кваліфікацію або одержати суміжну професію . На підприємства всіх форм власності покладається обов'язок надання пільг працівникам, які суміщають роботу з навчанням (ст.202-220 КЗпП).

Власник зобов'язаний створювати трудовому колективу необхідні умови для реалізації повноважень, які надаються йому відповідно до законодавства, забезпечувати умови для участі працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями, вчасно розглядати критичні зауваження працівників і повідомляти їм про вжиті заходи. Ці обов'язки власника набувають значення у світлі проблеми соціального партнерства, у тому числі в межах підприємства.

Відповідно до ст.141 КЗпП у межах трудових правовідносин власник зобов'язаний поліпшувати умови не тільки праці працівників, але і їх побуту. Конкретизуючи цей обов'язок, підпункт "о" п.12 Типових правил покладає на власника обов'язок уважно ставитися до потреб і запитів працівників, забезпечувати поліпшення їх житлових і культурно-побутових умов, здійснювати будівництво, ремонт та утримання в належному стані жилих будинків, гуртожитків, дитячих дошкільних закладів, установ, а також підприємств побутового обслуговування та робочих їдалень, надавати допомогу в кооперативному та індивідуальному будівництві. Усі ці обов'язки в більшості випадків можуть розглядатися тільки як база для їх конкретизації в колективних договорах. Надавати їм значення норм, які формулюють юридичні обов'язки та відповідні їм суб'єктивні права, не можна.

На відміну від цивільного права, яке має тисячоліттями відпрацьований механізм забезпечення виконання зобов'язань, такий механізм відносно і власника і працівника в трудових правовідносинах відпрацьований досить слабко. Забезпечення обов'язків власника перед працівником і працівника перед власником стало проблематичним. Працівники не можуть домогтися навіть своєчасної виплати заробітної плати, а власник не може домогтися,, щоб кожен працівник належно виконував трудові обов'язки .

4. Правила внутрішнього трудового розпорядку. Статути і положення про дисципліну

Трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету на основі типових правил.

У деяких галузях народного господарства для окремих категорій працівників діють статути і положення про дисципліну.

Хоча ст. 142 КЗпП не передбачає затвердження типових правил внутрішнього трудового розпорядку, немає підстав для твердження про те, що в Україні не діють типові правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників та службовців підприємств, установ, організацій. Ці типові правила передбачають затвердження галузевих правил внутрішнього трудового розпорядку щодо особливостей відповідних галузей. Відповідно до цього Міністерство освіти затвердило типові правила внутрішнього розпорядку для працівників державних навчально – виховних закладів України. Інші міністерства та центральні органи виконавчої влади не стали затверджувати галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку з огляду на зміну їх функцій в умовах ринкової економіки.

Місцеві правила внутрішнього трудового розпорядку розробляється власником і профспілковим комітетом на основі типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників та службовців підприємств, установ, організацій, які передають їх на затвердження трудовому колективу. Повноваження затверджувати правила внутрішнього трудового розпорядку належить трудовим колективам підприємств, установ, організацій. Це закріплено ще й у ст.9 Закону СРСР “ Про трудові колективи і підвищення їх ролі в управлінні підприємствами , установами ,організаціями “, який зберіг в Україні чинність у частині, що не суперечить законам України. Навіть у органах державної влади право затверджувати правила внутрішнього трудового розпорядку належить трудовому колективу.

Статути і положення про дисципліну приймаються лише в окремих галузях народного господарства, діють тільки щодо окремих категорій працівників. Тому прийняття