Творчі завдання як засіб розвитку креативних здібностей учнів у навчально-виховному процесі

Але слід зазначити, що проблема творчих здібностей спочатку набула значного поширення в закордонній психології. Фактично до перших досліджень можна зарахувати вже роботи Ф. Гальтона, у яких вивчалися творчі здібності дітей й оцінювались вони на основі вимірювання коефіцієнта інтелекту. Такі самі позиції займав Л. Термен, який вивчав відмінності між дітьми з високим і низьким коефіцієнтами інтелекту. Аж до середини минулого століття креативність ототожнювалася з інтелектом.

Систематичне вивчення творчих здібностей розпочалося в 50-ті рр. ХХ ст. і було пов’язане з ім’ям Дж. Гілфорда, який запропонував психологам зосередити свою увагу на вивченні здатності до творчості. Він та його співробітники проводили дослідження, у яких творчі здібності розглядалися як самостійна характеристика.

Напрям досліджень, розпочатих Дж. Гілфордом, найбільш послідовно був продовжений Е. Торренсом. В основу циклу робіт, виконаних Е. Торренсом, було покладено припущення про те, що процеси, пов’язані з вирішенням проблемної ситуації – від виявлення проблеми до повідомлення її розв’язання, – безпосередньо стосуються творчих здібностей дитини [29].

У більш пізніх дослідженнях, проведених у середині 70-х рр., Е. Торренс уточнив положення про творчі здібності і більш ретельно відібрав процедури її діагностики. У результаті цього концептуальна валідність тестів Е. Торренса підвищилася, а референтні показники значною мірою позбулися впливу загального інтелекту [29].

У полі зору науковців проблема творчих здібностей, потрапила не так вже й давно десь років сто тому. Одним із перших авторів теорії креативності був С. Грузенберг. Але навіть він сам не зміг назвати свою теорію науковою. На його думку, це скоріше було зібрання окремих фактів та випадкових емпіричних даних, взятих із фізіології нервової системи, невропатології, літератури, мистецтва тощо. Це зібрання доповнювали також окремі уривки автобіографій та самоспостережень відомих на той час творців [23]. Далі можна назвати таких дослідників, як П. Енгельмейєр [79] та П. Якобсон [80]. Вони одними з перших визнали, що творчі здатності охоплюють ширшу сферу людської діяльності, ніж мистецтво, і зробили перші спроби показати іншим людям етапи одержування винаходу, тобто прописи.

Особлива увага до творчих здібностей з’явилась в часи науково-технічної революції, зокрема в перші роки розвитку космонавтики. Провідні держави світу ухвалили відповідні програми, які не могли не спонукати науковців до пошуків механізмів діяльності людини, яка створює оригінальний продукт, що і є, власне, творчими здібностями.

Нині про творчі здібності написано вже занадто багато. З’явилися публікації, в яких джерела творчості пояснено відхиленнями у психічному здоров’ї творців. До цього долучилися психіатри й почали вивчати медичні картки геніальних людей. Італійський судовий психіатр Ч. Ломброзе результати такого аналізу виклав у відомій праці «Геніальність та божевілля» [63]. Близька до неї за змістом є й видана в 1968 р. та перевидана в 1976 р. В колишній Німецькій Демократичній Республіці книга К. Леонгарда «Акцентуйовані особистості» (в Україні в російському перекладі вона вийшла в 1981 р. [39]).

У результаті експериментальних досліджень серед здібностей особистості було виокремлено особливість – генерувати незвичайні ідеї, відхилятися в мисленні від традиційних схем, швидко розв’язувати проблемні ситуації. Таку здібність було названо творчою (креативністю).

Згідно з дослідженнями В. Дружиніна у 2000 р., існують принаймні три підходи до проблеми творчих здібностей (креативності).

Як таких творчих здібностей не існує. Інтелектуальна креативність є необхідною, але недостатньою умовою творчої активності особистості. Головну роль у детермінації творчого поводження відіграють мотивації, цінності, особистісні риси (А. Танненбаум, А. Олох, А. Маслоу, Д. Богоявленська та ін.).

Творча здатність (креативність) є самостійним чинником, не залежним від інтелекту (Дж. Гілфорд, К. Тейлор, Г. Грубер, Е. Торренс, Я. Пономарьов та ін.).

Високий рівень розвитку інтелекту передбачає високий рівень творчих здібностей і навпаки. Творчого процесу як специфічної форми активності не існує. Креативність розуміють як інтелектуальну обдарованість. Цю точку зору підтримували й підтримують практично всі дослідники інтелекту (Д. Векслер, Р. Вайсберг, Г. Айзенк, Л. Термен, Р. Стернберг та ін.) [30].

О. Яковлєва, аналізуючи проблему творчих здібностей (креативності), відзначає, що більшість досліджень, за всіх своїх відмінностей, розглядають творчі здібності як аспект інтелекту (Дж. Гілфорд, Е. Торренс, Л. Термен, Д. Векслер, Де Боно та ін.) ; у деяких роботах зосереджено увагу на вивченні мотиваційних, комунікативних характеристик творчих особистостей. До цього напряму вона відносить роботи К. Тейлора (1988), К. Кокса (1926), Е. Роу (1952), Л. Шавініної (1993) та ін. У сучасних дослідженнях окреслився так званий синтетичний підхід, де інтелектуальні й особистісні, соціальні фактори визнаються однаково значущими для розвитку творчих здібностей або креативності.

Отже, спираючись на думку В. Дружиніна та О. Яковлєвої, умовно можна виокремити три напрями у вивчені креативності: когнітивний (Дж. Гілфорд, Е. Торренс, С. Мєднік, Де Боно, М. Рорбах, А. Ротенберг, Р. Мей, В. Дунчев, М. Холодна та ін.) ; особистісний (К. Тейлор, К. Кокс, Е. Роу, А. Маслоу, К. Роджерс, Н. Роджерс, Л. Шавініна та ін.) ; синтетичний (Ф. Раштон, Дж. Рензуллі, Дж. Фельдхʼюзен, А. Танненбаум, Р. Стернберг, С. Каплан, Д. Богоявленська, О. Яковлєва та ін.). На сучасному етапі розвитку вітчизняної педагогічної та психологічної науки виділяється узагальню вальний підхід,