Типологія книги

його визначенні повторюються всі ознаки “книжкового видання” і додається ще одна : те, що дане видання належить до періодичних. Вказується також, що журнальне видання має встановлений формат, тобто розміри, прийняті для певного виду видання, регламентовані нормативними документами.

Різновидами аркушевого видання є газетне видання – “видавничо пристосоване до специфіки даного періодичного видання”, буклет – “видання у вигляді одного аркуша друкованого матеріалу, сфальцьованого будь-яким способом у два чи більше згибів”, плакат – “видання у вигляді одного чи декількох аркушів друкованого матеріалу встановленого формату, надруковане з одного чи з обох боків аркуша, призначене для експонування” та карткове видання – “видання у вигляді картки встановленого формату, надруковане на матеріалі підвищеної щільності”.

На наш погляд, карткове видання можна було б розглядати як окремий самостійний вид, поряд з книжковим та аркушевим виданнями, тому що воно має значні зовнішні відмінності, пов’язані як з якістю матеріалу, з якого створюється карткове видання, так і з обмеженим форматом, стандартизованим для певних різновидів карткових видань.

Стандарт називає один з таких різновидів – “поштова картка” (“карткове видання, надруковане з одного чи з обох боків”). Відомим видом карткового видання є комплекти друкованих карток для бібліотечних каталогів і картотек, на яких розповсюджуються відомості про нові видання та статті з журналів і газет.

У ДСТУ 3017–95 не знайшлося місця в основному ряду видань, що відрізняються матеріальною конструкцією, такому виду як “газетно-журнальне видання”. Це – видання, що має статус газети (тобто офіційно затверджене як газета), а видається на аркушах, скріплених між собою. Стандарт згадує про таке видання лише у примітці до визначення газетного видання.

На прикладі цього переліку видів видань за матеріальною конструкцією бачимо, як складно поєднати в одне ціле наукову класифікацію з її вимогами до класифікування та завдання практичного поділу існуючих видань на певні види чи групи, що мають спільні риси всередині груп і відрізняються від інших груп видань. Так, “книжкове видання” за визначенням не має ознаки періодичності, тобто воно може бути як неперіодичним, так і серіальним. Але поряд існує поняття “журнальне видання”, яке слід відрізняти від “книжкового видання” саме за ознакою періодичності. Якщо “журнальне видання” – періодичне, то “книжкове видання”, вочевидь, має бути неперіодичним або продовжуваним.

Ще одна ознака, що використовується для класифікування всіх друкованих видань – це знакова природа інформації, тобто характер знаків, якими фіксується інформація в друкованих виданнях. У затвердженому варіанті ДСТУ 3017–95 ця ознака фігурує як “за інформаційними знаками”, хоча в проекті стандарту було більш точне формулювання [5].

Слід сказати, що види видань за цією ознакою визначаються залежно від того, яка знакова система переважає в тому чи іншому виданні, або яка є головною, такою, що відбиває задум видання. Відповідно розрізняють: текстове видання – “видання, більшу частину обсягу якого займає словесний, цифровий, у вигляді ієрогліфів, формул (хімічних або математичних) чи змішаний текст”; нотне видання – “видання запису музичного твору за допомогою нотних знаків”; картографічне видання – “видання картографічного твору”; образотворче видання – “видання живописних, графічних, скульптурних творів мистецтва, спеціальних чи художніх фотографій та інших графічних робіт, креслень, діаграм, схем тощо”. У визначенні останнього, на наш погляд, є неточність, тому що друковане видання не завжди тиражує сам твір образотворчого мистецтва, а лише відтворює його зображення. Тому більш вдалою була така дефініція образотворчого видання : “видання, більшу частину обсягу якого займає відтворення живописних, графічних, скульптурних творів мистецтва, спеціальних чи художніх фотографій та інших графічних робіт, креслень, діаграм, схем тощо” [6]. На жаль, вона не була затверджена.

Кожний із названих видів видань за знаковою природою інформації може поділятися на різновиди, але така класифікація поки що недостатньо розроблена. Наприклад , у примітці вказано, що текстові видання, у яких використано декілька мов, називаються “багатомовними” [7], але протилежний вид видань – одномовні – не названий.

За складом основного тексту стандартом пропонується розрізняти: моновидання – “видання, що містить один твір” і збірник – “видання, що містить ряд творів”. До останнього терміна дається примітка: “Залежно від періодичності розрізняють неперіодичний, періодичний та продовжуваний збірник”.

Отже, збірник може бути як неперіодичним, так і періодичним чи продовжуваним. Але неясно, чи може бути таким моновидання? Як правило, моновидання є неперіодичним, але історії книги відомі й інші приклади.

З іншого боку, термін “збірник” традиційно використовують для позначення певного виду видань, який відрізняється, наприклад, від зібрання творів або вибраних творів. Тобто зібрання творів не називають збірником, це окремий особливий вид видань.Виходячи з цього, вважаємо, що загальний термін, який позначає видання, що містить ряд творів, повинен бути іншим: “полівидання”.

Отже, будь-яке видання можна характеризувати (тобто визначати його вид) за ознаками: періодичності, матеріальної конструкції, знакової природи інформації, складом основного тексту (див. таблицю 3.1).

В останньому варіанті всесоюзного стандарту на терміни та визначення видів видань – ГОСТ 7.60-90 – і в ДСТУ 3017–95 пропонується також поділ усіх видів видань (як неперіодичних, так і серіальних) на види за цільовим призначенням. Раніше така ознака використовувалася більше для неперіодичних видань, а періодичні видання та продовжувані лише частково визначалися за цільовим призначенням.

ДСТУ 3017–95 розрізняє тринадцять видів видань за